Милосердя дарує надію (Юрій Ліфансе), голова Спільноти святого Егідія
Рейтинг користувача: 5 / 5
Сьогодні ми говоримо про єдність, про серце християнина і про милосердя до нужденних. Гість, котрий відвідав нас, може об’єднати, з Божою допомогою, людей довкола проблем, які це суспільство відкидає. У нашій студії - голова Спільноти святого Егідія Юрій Ліфансе. Ми вас вітаємо в ефірі і раді вас бачити!
- Добрий день! Дуже радий бути у вас у гостях і чекаю на розмову.
- Спільнота святого Егідія здійснює важливу роботу: організовує різдвяні обіди. У вас, я так розумію, величезна команда? Тому що, аби нагодувати 150 тисяч людей, потрібен такий потужний, сильний колектив…
- Так, це міжнародний рух, великий. Йому вже більше 50-ти років. Ми тільки-що скінчили святкувати своє 50-річчя. Спільнота святого Егідія об’єднує людей у 50-ти країнах та містах світу, абсолютно різних: Куба, Гонконг, Москва, Будапешт, Нью-Йорк, Бейра в Мозамбіку. І повсюди, де є Спільнота, ми молимося, збираємося разом, щоб допомагати бідним людям. В Україні ми з 1991 року. Незабаром виповниться 30 років, як ми є. Сьогодні Сільнота є у Києві, Львові, Івано-Франківську, Харкові й Одесі. Спочатку вона з’явилася в Києві. Коли ж нас питають: “Скільки вас?”, - ми не знаємо точно... Але ми абсолютно точно знаємо, хто “наш”, а хто “не наш”. Людина, якій ми допомагаємо, але з якою ми молимося - вона “наша” чи “не наша”?! Для багатьох - ні, але для нас друзі літні - також наші. Так само, як безхатько - це наша людина, за котру ми переживаємо. І це головна причина, чому ми до неї приходимо. Тому що ця людина - наша. Коли наш у біді - ми підтримуємо. Якщо говорити про людей, котрі приходять допомагати, я думаю, це більше 200 активних членів, які постійно приходять. Це люди, котрі присвячують щотижня якусь частину свого життя для того, щоб допомагати бідним людям. Але Рух набагато більший. Довкола нас збираються сотні, навіть тисячі людей. На Різдво в Києві ми привітали майже 2000 людей. А для того, щоб привітати майже 2000 людей, треба було поговорити, зустрітися й обмінятися контактами ще з 2000 людей. Але на Різдво було не 2000 людей, а 4000 людей: 2000, яких ми запросили, і ще 2000, котрих запрошували. Тому що Різдво - воно для всіх - для багатого чи бідного. І Різдво - це лише вершина, найкращий момент нашої дружби з бідними людьми. Але протягом тижня ми приходимо до бідних 4 рази на тиждень. І це для того, щоб допомогти тільки на вулицях. А є ще будинки для літніх людей, є ще допомога великим родинам, дітям, ромським дітям. Організовуємо “Школи миру”, більш зрозуміло - недільні школи. І для всього цього є дуже багато друзів, з яких кожен хоче внести свою маленьку лепту, що допоможе спільній справі. І для нас, думаю, і для Господа, кожна пожертва є важливою. Для мене найпрекрасніша, може, пожертва, коли на картку приходить 15 грн. 15 гривень означає, що у людини немає грошей, але вона відриває від себе для того, щоб віддати. Тому, коли мене питають: “Скільки вас?”, - я не знаю, скільки нас точно, тому що Спільнота є відкритою для всіх. Одночасно, ми знаємо, хто “наш”, а хто - “не наш”. Це якийсь процес, який іде назустріч один одному. Ми збираємося довкола Господа і Слова Господнього. Тому, хто збирається разом із нами, аби слухати і молитися, дивитися в очі Господу - той і є “наш”.
- В одному з ваших інтерв’ю я чула: вам було 15 років і ви з хлопцями поїхали на якийсь міжнародний форум, чи на якусь подію...
- У нас був суперовий учитель, який тоді робив клуб “Кво Вадіс”, куди він запрошував людей з різних релігій, щоб вони розповідали нам про себе. І в 1991 році, у серпні, у місті Ченстохова, у Польщі, був Усесвітній день молоді з Папою Римським, тоді це був Іван Павло ІІ. І з цим клубом, тобто, з моїми однокласниками, ми поїхали туди. І там зустріли спільноту. Нам це сподобалося, ми повернулися до Києва, і застали розвал нашої країни, в якій народилися. І це був час дуже складних пошуків. Мені тоді було 15 років, і це був час пошуків, роздумів, бо все рухнуло. Ми жили досить важким життям. І тоді ми вирішили, що спробуємо робити те, що роблять італійці. Нам дуже сподобалося, почали ходити в будинок до дітей. У нас був маленький клас, 18 дітей, до цього часу у спільноті - дев’ятеро. Потім після нас, наші брати і сестри, які були в класах молодших. Потім були наші дружини і чоловіки. У нашій школі було правило: якщо ти хочеш бути модним, то маєш ходити до Спільноти святого Егідія. І так народилася Спільнота в Україні. І з того часу ми збираємося, молимося і допомагаємо людям. Коли у мене питають: “Чим ти займаєшся?”, я кажу: “У вільний від життя час викладаю італійську мову”. Тому що у Спільноті жодна людина не отримує зарплатню. Кожен із нас має свою роботу, свою родину і чимось займається. Тобто, це стало життям. Це не справа якась, якою я займаюся. Бути християнином - це не справа на неділю. Тобто, у четвер я ходжу на танці, у п’ятницю - на англійську, а в неділю - на службу. Ні. Коли я ходжу на танці, на англійську, я все ж залишаюся християнином. І мій шлях християнського життя - це Спільнота святого Егідія.
- Знаєте, свого часу, після одного з інтерактивів, нам надійшло таке питання: “Але ж це безперспективне служіння - служіння бідним!”. Які ви результати бачите від цього служіння? Ви стільки вкладаєте в людей... Чи проростає оте зерня, яке ви сієте?
- Ну… Перспективи жодної немає, бо всі ми помремо. Яка перспектива у людини, яка перспектива у мене? Я собі приходжу на сповідь і щоразу одне й те саме повторюю. Для мене це дивування, що кожного року настає Пасха. Навіщо Господь це робить? Можна було б учинити потоп і на тому зупинитися. Яка перспектива у мене? Я народився грішною людиною, помру грішною людиною. На світ можна дивитися духовними очима. Яка перспектива цього світу? Немає в нього перспективи. Все йде до загибелі. Але після Христа є воскресіння – і це наша перспектива. Це не наша сила допомагати цим людям. Не так, щоб я був психологом чи ще кимось, для того, щоб мати якусь теорію, мати якийсь метод. Перше, що я роблю – навчаюся і довіряю. Тобто, я розгортаю Євангеліє, а там написано: «Піди нагодуй голодну людину». Я йду і годую голодного. Це ж не я придумав, це Господь придумав. Тоді можна Йому ці питання ставити, навіщо Він таке придумав. Тобто, церква каже, що милостиня – це добра справа посту. У піст важливо подавати милостиню. І що, я буду почуватися розумнішим за 2000 років християнства? Ні, не буду, я робитиму те, що написано. Але я бачу, що таким чином тренується моє серце, і воно знаходить фантазію, знаходить мудрість. Знаходить можливості для того, щоб допомогти людям у конкретних ситуаціях. Я не можу змінити життя людини, як священник не може змінити моє життя. Але священник може допомогти мені змінитися і привести до покаяння, і до змін у моєму житті.
- А як ви приводите до покаяння і до змін у житті тих, кому ви допомагаєте? Ви ж не тільки їх годуєте, одягаєте?
- Ми перебуваємо поряд. І це дружба. Тобто, якщо у вас закінчаться на рахунку гроші, ви запитаєте в мене номер телефону, і зателефонуєте з мого. У наших друзів проблеми трішки інші. У них немає дому, тому потрібно шукати для них дім. У них немає чого їсти, тому потрібно шукати для них поїсти. Як я дізнався, що мій Господь милосердний? Бо були люди, котрі прийшли до мене і сказали: «Робімо щось разом, будьмо в горі й біді разом». Так я дізнався, що Господь милосердний. Проте, що Господь милосердний, можна дізнатися тільки через свідчення іншої людини. Ми говоримо, що Спільнота народилася, тому що молилися бідні люди. Вони волали про допомогу – і Господь послав нас для того, щоб ми їм допомогли. І це єдина причина. І це свідчення для будь-якої людини, для бідної людини, що Господь милосердний. Це перший крок дізнатися про милосердя. Але ми молимося разом, ми робимо похорон разом, разом вінчаємо, ми разом робимо все, разом їздимо навіть у відпустку. Тому, це наш шлях до покаяння - йти разом. Життя – це дорога.
Я помітила, що у вас постійно запитують, чи даєте ви їм вудку? Чи навчаєте їх рибу ловити? Чи тільки нагодували і випустили у вільне плавання? От є конкретні ситуації, коли ви дійсно допомогли людині, не просто там нагодували її, але допомогли подолати її проблеми?
- По-перше, нагодували – це не просто. Бо вудку можна дати тільки живій людині. Тобто, для того, щоб дати вудку людині, ми маємо добитися від міста Києва відкриття нормальних пунктів обігріву. Бо якщо людина замерзне і помре, вона не візьме вудку. Тому нагодувати, принести речі, відвідати в лікарні – це суперважливо. Бо це базове. Тільки після цього ти можеш дати людині якусь вудку. Щоб дати людині вудку, їй треба помитися в душі, їй потрібно вилікуватися, їй потрібно зробити паспорт. Тоді можна дати вудку. Дуже часто: «Я дам тобі роботу» звучить трошки, як неввічливе посилання кудись у далеку країну. Тобто, «Іди працюй!» - означає «Іди геть!». Тому важливо бути поряд постійно. Для того, щоб я вас послухав, і ви вплинули якось на моє життя, ви маєте завоювати мій авторитет. Інакше, ви можете мені радити скільки захочете. Поки у вас немає дружби зі мною, немає авторитету, я вас слухати не буду. І коли ми перебуваємо поряд із цими людьми, ми бачимо, що люди можуть змінитися – і змінюються! Наприклад, є дуже примітивні ситуації: коли людину пограбували, і вона лишилася без документів – купити квиток, щоб вона могла повернутися до себе додому, не потрапивши до гіршої ситуації. Тоді вони телефонують з дому, дякують, відсилають гроші назад, які ми витратили. Є такі ситуації. Є ситуації з людьми літнього віку. Яку вудку можна дати людині? Розгорніть об`яви й почитайте: «Шукаємо кого-завгодно, не старшого від 40 років». А коли людині 45? Вона не має гарної освіти, не має якоїсь спеціалізації, не є цінним робітником… Спробуй їй знайти тут вудку. Тобто, ми не можемо знайти цю вудку для себе… І так легко знайти вудку для безхатька? Але є люди, які повертаються, наприклад, із в`язниці. Ми допомагаємо відновити документи, і вони влаштовуються на роботу, одружуються, живуть і приходять до нас спілкуватися і питають, чим можуть допомогти. Є й таке! Є все, що завгодно.
- Категорія: Інтерв'ю з гостями
- Останнє оновлення: 29 березня 2019
