Чи вважаються обставини несінням хреста?
Іноді можна почути думки людей, що «Чоловік п’яниця – це мій хрест!», «Моя хвороба – це мій хрест…», «Країна, в якій я живу – це мій хрест, адже, могло бути по-іншому!», і т.п. Чи можна вважати, що життєві обставини являються несінням хреста? Що, в такому разі, не можна називати несінням хреста?
Для початку потрібно визначити, що таке хрест. Хрест потрібен для того, щоб розіп’яти свою плоть. А плоть – це не тіло, плоть – це гріховна природа людини, це незалежна позиція людини, її воля, її значимість, її думка.
Усі зовнішні обставини для кожної людини являються проявом нашої реакції на ці обставини, проявом нашої істинної сутності. Ця реакція визначає наше становище: де знаходиться наше серце – у плоті, чи в дусі? Тому, має значення лише наше ставлення, наша реакція на ці обставини. Чоловік п’яниця, сварлива дружина, безнадійна робота, злі сусіди, хвороби, потреби – звісно, все це має певний вплив на людину. Але, все залежить від того, як ми реагуємо на цей вплив. Якщо ми, будучи хворими, у скорботах, скрутних обставинах, смиряємося, і благословляємо Господа, якщо ми вміємо благословляти, коли з нами вчинили несправедливо, – і того, хто нас образив, і Господа, – це означає, ми підносимо свою плоть на хрест.
Якщо ж навпаки, коли ми хворі, у скорботах, і нарікаємо, виявляємо невдоволення і образу – це означає, що ми не несемо свій хрест. Хрест – це місце смирення своєї плоті. Якщо ми смиряємося – ми несемо свій хрест, а якщо засуджуємо, виправдовуємося, вимагаємо справедливості – ми, навпаки, тікаємо від хреста, не приймаємо покарання, яке Богом приготоване для кожного з нас, щоб виправити і упокорити нас. Господь сказав: «… бо Господь, кого любить, того карає; б’є кожного сина, якого приймає». Якщо ви терпите кару, то Бог поводиться з вами, як iз синами. Бо хiба є який син, якого не карав би батько? Коли залишаєтеся без покарання, для всiх загального, то ви дiти незаконнi, а не сини.» (Євр. 12:6-8).
Бог через ці скрутні обставини готує нас для Царства Божого. Ці скорботні обставини потрібні нам для того, щоб ми прийняли смирення і упокорилися перед Богом, перед Його Словом. Ми повинні довірити Богу нашу долю, довіритися, що Господь виведе нас, а не ми самі себе, тому що Він сказав: «Отже, смирiться пiд мiцною рукою Божою, щоб пiднiс вас свого часу.» (1 Пет. 5:6).
Якщо ж ми не приймаємо покарання, а нарікаємо, вимагаємо справедливості, – ці скрутні обставини можуть тривати дуже довго. Це – як Іов: він до 32 глави вимагав від Бога справедливості: що він же правий, а Бог – ні! Він намагався з’ясувати у Бога, за що він покараний, якщо він найправедніший на землі? Цим самим Іов не приймав покарання, не брав свій хрест! Іов не хотів полишити свою позицію, свою думку, свою справедливість, свою значимість, свою плоть – він не хотів втрачати свою душу, своє его, він зберігав самого себе, доки йому не відкрилося у 42 главі: «Хто цей, що потьмарює Провидіння, нічого не розуміючи? – Так, я говорив про те, чого не розумів, про діла дивні для мене, яких я не знав. Вислухай, взивав я, і я буду говорити, і що буду запитувати в Тебе, поясни мені. Я чув про Тебе слухом вуха; тепер же мої очі бачать Тебе; тому я відрікаюся і розкаююся в поросі і попелі.» (Іов. 42:3-6). Можна говорити, що Іов узяв свій хрест лише у 42 главі, коли він упокорився перед Богом, перед обставинами. Лише після цього Господь зцілив його і звільнив – тому що змінилося серце Іова, змінилося його ставлення до своїх скорбот. Тепер хвороба Іова не впливала на нього, Іов уже не переймався, як він буде жити, і чи буде жити взагалі – це вже було неважливим! Важливо лише те, що Іов побачив (пізнав) Бога. Тому що той, хто знайшов Бога – той знайшов усе, такій людині більше нічого не потрібно, і неважливо. Тому, Іов відрікся від самого себе плотського, гордого, важливого, від своєї самозначимості, і умалився перед Богом, щоб бути з Богом, тому що це – мета життя кожної людини.
Так, написано, що через скорботи ми наближаємося до Бога: «… багатьма скорботами належить нам увiйти в Царство Боже.» (Діян. 14:22). Але, скорботи – це не хрест, це шлях до хреста. Скорботи Іова до навернення – це не хрест, а смирення Іова – ось що являється хрестом. Хрест тоді хрест, коли на ньому розпинається гріховна плоть. А сам хрест без розіп’ятої на ньому плоті не являється хрестом. Розбійник, який висів поруч із Христом на хресті, і паплюжив Христа, так і не взяв свій хрест. Він так і не розіп’яв свою плоть, залишився гордим, пихатим, невіруючим. Хрест – не для тіла, а для плоті: для смирення своєї гріховної позиції. Тому, найстрашніше – це померти фізично (тілом), але перед тим не умертвити свою плоть, померти зі своєю гордістю, ненавистю, гнівом, образою, і т.п. Тоді душа, яка володіє цією гріховною плоттю, йде у пекло. Тому, Ісус сказав нам: «… хто не бере хрест свій і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене.» (Мф. 10:38).
Тому, справа не в обставинах, а у ставленні до них. Для когось – це може бути країна, робота, потреба, хвороба, а для когось – сусіди, дружина, чоловік, діти. Справа у тому, як ми до цього ставимося? Смиряємося, чи боремося? Написано: «За все дякуйте: бо така щодо вас воля Божа у Христi Iсусi.» (1 Сол. 5:18). Чи за все ми дякуємо? Адже, Бог все контролює, і Він допустив для нас ці обставини, для того, щоб зцілити нас від нашої гордості. Воля Божа – у всьому: «Хто це говорить: «і те буває, чому Господь не повелів бути»?» (Плач. 3:37). Будь-яка складна ситуація у нашому житті – для того, щоб ми могли відмовитися від самих себе, розіп’яти свою плоть, прославити Господа тим, що ми проявимо смирення перед Ним, перед Його Словом!
Отже, обставини – це не зовсім хрест, це, швидше за все, шлях до хреста. А якщо ми смиряємо себе у цих обставинах, – це означає, що ми беремо свій хрест. Якщо ж ми нарікаємо, судимо і виправдовуємося, – то, навпаки, відмовляємося від хреста.
Автор – Олексій Волченко
- Категорія: Блог радіо
- Останнє оновлення: 09 травня 2019
