Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

Гостя: Оленка Майовська, співачка
Програма: «Сімейна консультація» (частина 2)
Ведуча: Ірина Суботовська


У другій частині інтерв’ю Оленка Майовська розповідає, як із Божою допомогою подолала непросте випробування з невиліковною, за висновком лікарів, хворобою сина. І як Господь підтримав у цій складній ситуації…

 

Сьогодні у нашій студії - Оленка Майовська. Доброго дня, Оленко!

 

Доброго дня!

 

Питання від радіослухача: “Як ви ставитеся до компанії своїх дітей?”. Що можете сказати про компанію в Україні й ту, яка закордоном?

 

В Україні у них була компанія... Ще був такий вік, що діти відвідували тих друзів, яких відвідували ми. То була їхня компанія. Мені було дуже боляче, коли перший Новий рік ми святкували без друзів. Або їдемо до знайомих, а вони пояснюють: “ Ну, мам, ви спілкуєтеся... А ми?”. Ну, там же не обов’язково мають бути діти такого віку... А ми їм: “Ну, ви послухайте як старші…”. Ми їх мотивували. І настав час, коли ми дітей відпустили. Та компанія, яка зараз - це компанія в церкві. І я знаю, з ким вони дружать… У нас невелика церква, я знаю сім’ї, я знаю дітей і я спокійна. Я бачу, чим вони займаються, як вони вивчають Слово, як вони проводять дозвілля. Це діти, котрі в церкві. От із молодшим треба... У нас тут було: вийшов у двір - і в тебе друзі. З квартири хтось вийшов із сусіднього під’їзду - вже друзі. У нас такого багатства немає. Нам треба возити дітей один до одного, якось шукати час - відвозити, забирати, щоб вони дружили.

 

 

А якою має бути реакція батьків, коли з’явилися друзі, котрі не задовольняють?

 

А треба пояснювати. Має бути зворотній зв’язок: показувати свої помилки. Не знаю, як інші діти, але мої діти захоплюються, коли я розповідаю якісь приклади зі свого життя. Бо я була невіруючою, але, Богу дякувати, я виховувалася в дуже гарній сім’ї, у мене був чудовий тато, тому мені було легко повірити в Небесного Отця. Я завжди думала: якщо тато тут мене любить, якщо він такий добрий і гарний, то який же тоді Той, Хто на Небі! Тому мені дуже легко було повірити в Господа, і тепер легко з Ним рухатися. А діткам розповідаю свої історії. І кажу, наприклад: оце я неправильно зробила, я так шкодувала, і в мене не було тоді нікого поряд, віруючого. Бо тверезі більше віруючі. Є фундамент, але якщо є стосунки з Богом, індивідуальні стосунки з Богом. Церква - важливо, служіння - важливо, поїздки, спілкування... Але мають бути індивідуальні стосунки з Богом. Коли ти правдивий і з собою, і з Богом - це найкращий рецепт, щоб і дитина твоя спілкувалася з Богом.

 

Оленко, часто доводилося просити у дітей пробачення?

 

Так, звичайно! І я думаю, що це такий важливий акт між батьками і дітьми. Він не легкий - треба пояснити. Пояснити, що це треба зробити... Наприклад, коли ти кричиш. І потім ти вгамовуєшся, сідаєш (ну, як у мене) і вже говориш. «Данилочку, розумієш?». «Так, мамо...». Пообнімалися, помолилися, попросили пробачення одне в одного... Я думаю, що таких моментів у сім’ї буде більше… Бо ми щодня робимо помилки... Десь не так глянула, не те сказала, не підтримала, не зрозуміла... І я думаю, коли дитина щаслива в сім’ї, в неї будуть гарні друзі, будуть гарні стосунки з Богом.

З приводу сезонів у житті. Свого часу у вас був непростий сезон, правда? Коли ви добре усвідомили, що найближчі роки, найближчий час - це час боротьби... Ми зараз говоримо про Любчика, тобто, Любомира. Він народився з діагнозом, який, як сказали лікарі, невиліковний. Невиліковна хвороба - що це?

 

Я ніколи не чула до цього літа, коли ми їздили Америкою, свідчення, щоби хтось зцілився. І це дуже була для мене важлива поїздка, і найважча поїздка, тому що я теж перехворіла, це був ішемічний інсульт. Але ми дісталися того штату, де я почула те, що для мене дуже важливе. Коли народився Любчик, поставили йому діагноз у 8,5 міс., в Охматдиті ми лежали... Я це говорю вперше в ефірі, мене просили дуже багато людей - і пастор, і друзі - щоб я цим ділилася. Прийшов час. Я дуже вдячна Богові, що Він провів і проводить. Я скажу так - коли син народився, я, прочитавши цей діагноз, не хотіла жити, будучи християнкою вже довгі роки... Я не бачила майбутнього ні для мене, ні для нього... Був дуже важкий час, була така духовна боротьба, і я вже навіть продумувала, як це має статися, що мене не буде. Я не хочу бачити страждання своєї дитини. Олег був в Америці, і я йому телефонувала, він не розумів десь... Звичайно, ніхто не розумів тоді. І двоє діток, скажімо, здорових, а третє - хворе. І ще, скажемо, не в дуже дорослому віці, не після 40. Але знаєте, потім Бог дуже працював над моїм серцем, Він не відходив. Так, було дуже зле мені, дуже погано, і я побачила... Я не знаю, я не скажу, що це видіння. Я подивилася на дитину зовсім іншими очима і побачила, знаєте... Був такий малюнок, я його знайшла: асфальт, тріщинка і кульбабка. Але вже вона не жовта, а готова до зльоту. І вона огороджена таким золотим ланцюжком і стовпчиками. Я це явно побачила. Я не дуже звертаю увагу на якісь знаки, але вірю, що Бог говорить через знаки, через сновидіння. І тоді я прийняла цей виклик. І сказала собі: “Так, дуже багато залежить зараз від мене”. І я дуже повірила, що мій Любомир буде здоровим. Зараз йому 8, буде 9 рочків. Ми у Сіетлі обслуговуємося в одній із найкращих дитячих клінік, і за цим діагнозом син номер один. Я коли приходжу на прийом, лікарі на мене дивляться і кажуть: “Ваша дитина - здоровіша від здорових”. Але, звичайно, це шлях великої боротьби, особливо для мами. Мама відіграє у цьому велику роль. Я сказала, що я ніколи не буду виглядати як жертва, і моя дитина також. Мені кажуть: “Ти завжди гарно виглядаєш”. Це не тому, що я хочу гарно виглядати, я вже навчилася цього. Але виклик був у тому, щоб я завжди була усміхнена з Любомиром. Він справді човник у моєму житті, я дуже багато чого навчилася через ці обставини, і віру Бог зрощував саме через цей випадок. Я хочу для багатьох мам сказати - не міряйте чужі діагнози, або той самий діагноз на свою дитину. Ви маєте бачити свою картинку. Спочатку я сказала собі, що я маю навчитися з цим жити. Просто навчитися... 

 

Ваша боротьба за сина - це кожен день і кожна хвилинка. По-перше, скажіть радіослухачам діагноз.

 

Я його не буду озвучувати. Я поясню, чому. Я просто сказала собі, що я ніколи не скажу діагноз, який поставили Любомирові. Я буду говорити, що він здоровий. І насправді воно так є. Я знаю, що мама у цьому випадку відіграє велику роль, дуже велику. Величезну! Син інколи ставить питання, чому ось діткам - так, а мені - так. А я спокійно говорю: «Тому що це на деякий час, ти зараз особливий». У кожного є якісь свої особливості. І все, він вільний від того. Любомир ніколи не відчував у собі, що він хворий. Всі іноді лежать у лікарні, хтось кашляє. Я дуже рада, що Бог навіть через науку відповідає, ми не можемо відокремитися від лікарів, треба ставитися дуже розумно. Слухати і лікарів, і прислухатися до себе. Я ніколи не говорила так, як казали лікарі. Я шукала, як можна синові допомогти... Треба мати індивідуальні, інтимні стосунки з Богом, і йти назустріч своїй меті. У цьому випадку в мене немає вибору…