• Сімейна консультація

Будь ласка, поставте оцінку Голос 1 Голос 2 Голос 3 Голос 4 Голос 5  

 

  Чи є у дітей віра і коли віра дітей, яку їм прищеплюють батьки та діди, стає їхньою власною?

  Я хочу сказати, що, звичайно, у дітей є віра. І з якого року і як вони вірять – це вже питання. Зрозуміло, що  ми з найменших років  вже вкладаємо [в дітей]. Навіть, ще коли вагітною ходить дружина, і вона співає, і молиться, то все це передається дитині.  Коли ми говоримо про віру як розуміння Бога, то тут уже по-різному в дітей відбувається: хтось швидше починає це розуміти, хтось – повільніше, але, наскільки вони спроможні, вони вже з самого маленького - майже року-двох – починають про це говорити. Нині моїм двом меншим (вони – двійня) три роки, то вони вже і моляться, і це роблять з розумінням, що є Бог, що Він чує. Ще коли дітям був тільки рік із чимось, то ми вже їм говорили про те, що треба молитися один за одного, благословляти один одного, і вони ще розмовляти не могли, але вони підходили на вечірній молитві, клали свої руки на голови і говорили: «Амінь».   Якщо хтось хворіє, то вони підходять, кладуть руки і кажуть: «Амінь». Це говорить про те, що вже змалечку є розуміння, що можна молитися. І питання не в тому, що просто батьки так показали, що можна так зробити, а це вони свідомо роблять. Я би сказав більше: тут питання вже постає відповідальності за свою віру. Я пам’ятаю своє життя. Я теж виріс у християнській сім’ї. І теж мої роки минали з батьками віруючими і з молитвою. Був такий момент, коли приходило усвідомлення таке вже справжнє, про те, що «Ти- Бог», що ти – з Ним. І нині, коли ми з дітьми розмовляємо, то я так кажу: в кожному віці  свій стан віри. І чому ми, наприклад, раніше не надаємо водне хрещення? Бо діти в недільній школі чи таборі  каються і в 5 років, і у 6, 7, і вже по декілька разів. Але прийняття відповідальності за свою віру – оце питання. І ми так розуміємо вже питання водного хрещення, наприклад, у нашій церкві. Але ми думали: коли все ж таки є в людини така відповідальність, коли вона може казати: все, я хочу бути з Ісусом? І десь в середньому ми зрозуміли, що це випуск якраз із 9-го класу. Коли вже говорять дітям: «Ким ви будете, думайте, що далі будете робити в житті», тобто, приблизно це вже десь із 15 років, коли вже дитина самостійно приймає рішення. Навіть законодавство теж говорить про те, що до 15 років батьки за дітей вирішують.  Із 15 років вже дитина повинна вирішувати. Тобто, є відповідальність за прийняття рішення, і вже це момент, коли ми, наприклад, у церкві говоримо, що в 15 років ми можемо надавати водне хрещення, бо це відповідальне може бути рішення.  Але зрозуміло, що ти вже дивишся: комусь ще мало і в 15. А комусь іншому вже 12, але він дуже відповідальний  у житті, вже в служінні. Мої діти з 10-11 років завжди зі мною в служінні, євангелізації. Це зрозуміло, що по-різному буває… Повинне бути розуміння віку дитини і сприйняття нею інформації, і особливо  - прийняття відповідальності за рішення, за віру як її особисту.

 

  То в якому віці, а головне як потрібно навчати дітей відрізняти добро від зла?

  Із самого початку, ми вже говоримо дітям, що можна, а що не можна… Як тільки народжується  [дитина], ми вже говоримо, що можна, а що ні. Тільки починає щось розуміти, ми вже вкладаємо. Чим раніше, тим краще.

  У батьків, вихователів є, так би мовити, «конкуренти»: комп’ютер, телевізор, інтернет. Чи потрібно батькам робити щось для того, щоб їхнє виховання будо дітям цікавим та прийнятним, щоби вони зацікавлювали дітей тими істинами, які вони хочуть у них вкласти?

 

  Так,  «конкуренти» є, але не треба поводитись у цих питаннях із дітьми так, начебто вони конкуренти. Якщо діти бачать, що телефон – це конкурент батькам, то, буває, що діти починають змагатися. Треба (це звичайні речі – в кожної дитини, ще  до школи не йдуть, а вже є гаджети, телефони і вони там дивляться щось), вчити, як правильно користуватися цим. Наприклад, говорять: інтернет – це зло. Яке це зло, якщо ми зараз за допомогою інтернету   говоримо про Бога, Ісуса і вкладаємо в життя людей?! Тобто, взагалі таких речей не можна говорити. Тим більше при дітях. Треба їм якраз говорити, як правильно користуватися цим: що  можна подивитися, порадити, показати. Якщо ми говоримо про особисте спілкування з дітьми, то, так, воно повинне бути. І тут уже  батькам треба подумати, що краще зробити, щоб дітям захотілося десь піти з ними, поїхати десь, чимось зацікавити  їх. Звичайно, що коли вони десь грають  в інтернеті в ігри, це цікаво для них, і що ми можемо зробити, щоб спілкування було цікавіше для дітей? Щоб вони зрозуміли, що піти десь з нами поспілкуватися – це не те, що буде їм печаль приносити, смуток якийсь у серце. Вони  повинні бачити, що там  буде радісно, що там буде цікаво, весело і буде гарно проведений час. І при цьому ми говоримо з дітьми якраз про віру, про Бога, про приклади, десь у дорозі, там, де ми є,  тому треба ці речі робити, так…

   …У Біблії написано, щоб ми виховували дітей у Слові і вченні Господньому. І, буває, батьки хочуть так виховувати дітей, так як їх виховували. Буває, так хочуть виховувати, як вони зараз самі того хочуть. Я розумію, що в наших дітей від Бога вкладено з їх народження їхні можливості, їхні дари, їхні таланти. Є Божий план на життя моєї дитини. Я всюди буваю, і, розмовляючи з батьками, я говорю  про те, що вони повинні побачити і зрозуміти, що Бог укладає в їхніх дітей. Моя менша завжди ліпить із пластиліну. Вона вже всю хату обліпила. І можна просто насварити її, а можна напрямок у цьому дати, розвивати в цьому дитину… І я прошу в батьків, щоб вони могли самі зі свого боку зрозуміти, що Бог хоче від дітей, і по-друге, навчити дітей так шукати Бога, щоб вони знали, що для них у Бога є якийсь план, і наміри благословення на їхнє життя.  І Він щось вклав у них, у якому напрямку вони будуть далі просуватися в цьому житті…   

• Попередня
• Наступна