В’ячеслав Бондарь | Прийняття і любов

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

Програма: «Сімейна консультація»
Гість: В’ячеслав Бондарь, керівник сімейного центру «You too»
Ведуча: Ірина Суботовська

 

  •   Наші вітання, дорогі радіослухачі! З вами знову «Сімейна консультація»! І сьогодні ми будемо спілкуватися з керівником сімейного центру «You too» В’ячеславом Бондарем. Вітаємо вас!
  •   Вітаю, Ірино!
  •   Деякі зміни відбулися після останньої нашої зустрічі. Я тільки вчора дізналася, що ви навчаєтеся на сімейного терапевта. Ми з вами зустрічалися минулого року. Що нового відбулося саме у вашій діяльності на сімейну тематику?
  •   Ми почали пробувати консультувати клієнтів, котрі до нас звертаються і, мабуть, перший такий позитивний досвід, що ми з дружиною почали консультувати вже сімейні пари, тобто людей, котрі нас добре знають, котрі нам довіряють, нашому професіоналізму. І ми почали робити такі речі, тому що зрозуміли, що [є] великий дефіцит сімейних терапевтів, християнських сімейних терапевтів. І людям просто нема до кого піти по пораду, з проханням допомогти в тих чи інших ситуаціях.
  •   А що намагається побачити сімейний терапевт і на рівні чого: розуму, духа, душі?
  •   Ну, мабуть, одним із головних завдань сімейного терапевта є налагодження комунікації між чоловіком та дружиною і дітьми, або між тими учасниками, які живуть у родині. Тому що невміння будувати комунікацію – це 90 відсотків тих конфліктів, котрі виникають саме в сім’ях.
  •   В’ячеславе, а якщо тільки одна людина до вас звертається по допомогу, хтось один у сім’ї, до прикладу, дружина хоче налагодити цю комунікацію? Вона хоче, щоб у її родині були зміни в хорошому сенсі, а от з тієї сторони такого фідбеку немає. Чи може вона самотужки, от, правда, звертаючись до сімейного терапевта, сімейного консультанта, вирішити ситуацію?
  •   Гарне питання. Звичайно, ми намагаємося запрошувати всіх учасників для вирішення конфлікту. Але, якщо, як ви кажете, така ситуація, так, ми можемо допомогти їй, чи йому зрозуміти свої внутрішні реакції, свої внутрішні переживання, як реагувати на ті чи інші [проблеми]і бути якомога більш незалежним від щастя чи нещастя іншої людини. Тобто, бути усвідомленою особистістю в тих обставинах, в яких перебуваєш.
  •   Добре, дякую за цю відповідь. Гадаю, наше питання, яке ми хочемо порушити, стосується якраз комунікації – це питання прийняття дитини з її характером, а, можливо, навіть дитини, яка прийшла з іншої сім’ї... Що б ви порадили, коли батьки стикаються з цим, коли їм дуже важко прийняти дитину і реагувати з любов’ю? До яких тут висновків краще дійти?
  •   Ну, таке глибоке питання. Дійсно, та проблема, яку ви заявили - це, мабуть, проблема  не тільки з прийомними, а також із своїми біологічними дітьми. Вчені говорять, що ми з вами більше люди емоційні, ніж раціональні, і, мабуть, я сьогодні більше буду говорити про серце, тому що зрозумілий термін для всіх нас – це якась наша внутрішня сутність, та особистість, про яку ми будемо говорити, де є розум, воля і почуття. Прийняття і любов – це така серйозна потреба. Для мене завжди вимальовується головна відповідальність – це батьківська відповідальність. Що це означає? Що, коли ми виховуємо дітей, вони розвиваються і проходять свої етапи життя і найголовніше завдання у вихованні дітей, як ми з вами зрозуміли - момент нашої зміни. Діти розвиваються, але якщо батьки не розвиваються разом із дитиною, тут виникає найбільша проблема. І тому в будь-яких кризових ситуаціях я звик ставити питання: а що це говорить особисто про мене, про мої реакції, про мої почуття на ту чи іншу поведінку дитини? І тому, коли ми говоримо про свої почуття, то поміркуймо з вами, що відчувають батьки, коли діти кажуть: «Мамо-тату, ви для мене нічого не зробили». Що може  відчути батько?
  •   Я не можу описати це одним словом… Це, мабуть, якийсь букет емоцій… Прикро, мабуть, коли мене ні за що мають… Ну, як у нас частіше за все кажуть: «Я тобі життя віддав… Для чого, ти думаєш, я на роботу ходжу? Щоб у тебе були кросівки, різні там гуртки…»
  •   Так, прикрість, знецінення, безпомічність… І, давайте чесно, в нас підіймається велетенська буря емоцій, це наша реакція і дитина тут ні до чого. Ми відповідальні за те, що ми почуваємо. І це позиція дорослого стабільного батька: а чому я це почуваю? І ось через почуття ми можемо прийти до правильних вірувань: а в чому моя цінність як людини, як батька, а чому я чекаю вдячності? І через ці почуття ми приходимо до тих вірувань, які ми маємо. І тому, коли ми говоримо про прийняття, тут, мабуть, найголовніше питання: чи вмію я приймати себе? І це, мабуть, той досвід, котрий насамперед ми повинні пережити самі для того, щоб уміти приймати дитину з усіма  її особливостями в поведінці. Тому перше питання, мабуть, про прийняття себе. Знаєте, це мабуть, таке глибоке питання також. Я, коли готувався до нашої зустрічі, знайшов у Письмі такий текст, [Послання до] Ефесян 4:32: «А ви один до одного будьте ласкаві, милостиві, прощаючи один одному, як і Бог через Христа вам простив! ». «Отож зодягніться як Божі вибранці святі та улюблені в щире милосердя, добротливість, покору, лагідність, довготерпіння. Терпіть одне одного, і прощайте, коли б хто мав на кого оскарження» - це [Послання до] Колоссян 3:12. І [Послання до] Римлян 15:7: «Приймайте тому один одного, як і Христос прийняв нас до Божої слави». Коли я читаю ці тексти Писання, тут ідеться передусім про мене. Христос прийняв мене таким недосконалим. І, по суті, все своє життя ми живемо з тим, що ми – грішники, прийняті Христом і одночасно ми  - улюблені діти Божі. Для мене це те, що Бог приймає мою гріховність, ту, з якою я борюсь усе своє життя, і одночасно Він любить мене як свого улюбленого сина. Ось це примирення в нас самих оцієї негативної нашої сторони і позитивної сторони в Ісусі Христі – це, мабуть, є та точка спокою, де ми відчуваємо, що ми прийняті і улюблені Христом, і це мені дає спокій… 
  •    

Категорія: Інтерв'ю з гостями
Останнє оновлення: 15 листопада 2020