Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

 Гість: Олександр Вялов, учитель, засновник приватної школи
Програма: «Сімейна консультація» (частина 2)
Ведуча: Ірина Суботовська

 

  Як порозумітися молодшому і старшому поколінням? Як можна вирішити цю відвічну проблему? Говоримо про це з нашим гостем Олександром Вяловим.

 

  Хочу поставити питання, яке існувало, існує й існуватиме ще: розрив у поколіннях. Спершу ваша думка: чи є сьогодні ця проблема?

 

 Знаєте, я вчитель фізики і знаю, що все залежить від вибору системи відліку. Коли мені було 25 років, мені здавалося, що люди, яким 40 чи 50 років - це інше покоління, і вони мене не розуміють. Але тепер, коли я потрапив до цієї другої категорії, то моя система відліку змінилася і я просто дивлюся на тих, хто молодший, вважаю їх недостатньо досвідченими, певною мірою авантюристичними і таке інше. Я би не став драматизувати проблеми поколінь. Я би сказав, як у відомій притчі про двох волів - молодого і старого. Знаєте, коли їх в одну бричку запрягли, то віл, який був уже таким досвідченим, стареньким, дуже добре знав дорогу, знав, як розраховувати сили, а молодий мав багато енергії і допомагав тягти цю бричку, можливо, більшою мірою, ніж старий. Я думаю, нам просто не треба загострювати уваги на відмінностях поколінь, а шукати способу інтеграції досвіду старшого покоління та енергії молодшого, креативності, творчості.

 

  Ви - пастор церкви. А якщо взяти служіння - як може відбутися ця інтеграція, щоби, по-перше, молодь дослухалася до того досвіду, який має старше покоління, а старше покоління не цькувало молодих, мовляв, «ех, ви такі-сякі, подивіться, що ви слухаєте, у що вдягаєтеся», а терплячіше ставилося до цього? Що має відбутися, щоб ці два покоління зрозуміли одне одного, і зрозуміли, що їм  - в один бік, у принципі?

 

 У вашому запитанні вже заховано відповідь. Повинні бути стосунки. Якщо нас об’єднує просто робота, або служіння (ми так красивіше говоримо), то дуже важко досягти єдності. Єдність повинна формуватися на глибшому рівні, на рівні стосунків. А стосунки означають мою готовність сприймати і старших, і молодших. Здатність, як казав блаженний Августин: «У головному - єдність, у другорядному - свобода, і в усьому – любов». Тобто, не розмінюватися на другорядні речі, навколо яких найчастіше точаться суперечки, фокусувати увагу на головному: на тому, що в нас один Бог, один Творець, одна віра, що ми є братами і сестрами в церкві. І, йдучи від цього головного, будувати стосунки, будувати єдність, яка потім виявить себе вже безпосередньо в служінні або духовній роботі.

 

  Ви сказали, що не треба ставити у категорію чогось критичного розрив поколінь. Але, якщо порівняти, як вас виховували (ви  - 1974 року народження), й тих, наприклад, хто у 2000 народився. Візьмімо, скажімо, систему виховання, те ж покарання. Ви знаєте, що таке ремінець, різочка. А от зараз батьки говорять, що сучасні діти просто істерику влаштовують, якщо на них трішечки голос підвищили, щоб показати, що «друже, ти зараз ще й ремінцем отримаєш». Є різниця зараз?

 

  Здається, в цьому різниці великої немає. Чому? Тому що виховання дітей, так само, як зачаття і народження - це класичні речі, які не змінюються від епохи до епохи. Як християнин, я бачу в Біблії два способи виховання дітей, крім того, що я повинен показувати свій власний приклад, - це спілкування і дисциплінування. Ті батьки, яких ви назвали як сучасних, кажуть, що спілкування достатньо, дисциплінування не обов’язкове. Але практика мого життя і моєї роботи як вчителя в школі показує, що ідея виховання дітей тільки словами є утопічною. Тому, безумовно, батькам, виходить, треба вдаватися до якихось способів дисциплінування, і різочка або ремінець, чи як ми іноді в сім’ї жартуємо – «вітамін Р», - це лише один зі способів дисциплінування. Він не є дуже частим, і він має декілька своїх таких особливостей. По-перше, це не повинно бути випусканням пару з-під кришки чайника, випусканням емоцій психованого тата або мами. По-друге, це має бути після того, як ми словесно попередили про щось дитину. По-третє, це не повинно бути публічним покаранням при інших, при свідках. Наступне, це не має бути без урахування віку дитини, і того, чим вона провинилася. Це повинно бути проявом турботи не просто про наслідки того, що вчинила дитина, а про стан її душі та серця, щоб утримати її від неправильного вибору в майбутньому. Наприклад, коли я карав своїх дітей, ми говорили, чому я караю, я казав, що мені це не дуже приємно робити, я потім разом із ними каявся перед Богом за те, що в їхньому житті є певні неправильні речі, бо це і моя провина. І тому покарання ці були у контексті наших хороших стосунків, і вони не сприймалися просто як, пробачте, психи або якісь нездорові, неадекватні вибрики батька чи мами.

 

  Як ви дивитеся на дорослих, котрі збираються довкола такого питання: «Як ми можемо витягнути із гаджетів наших дітей?». Коли збираються такі групки, всі думають, мудрують, як саме це можна зробити.

 

  На мій погляд, не треба сприймати гаджети однозначно як щось негативне. Я не хочу повертатися в час, коли гаджетів не було. Але на мій погляд, зважаючи на ту небезпеку, яку несуть із собою гаджети, треба просто придумувати альтернативу. Шлях заборон ні до чого не приведе. Добре, «Не сиди з гаджетом, а поклади гаджет на місце!». А що робити натомість? «Підімо в ліс!». «Пограймо в цікаву гру!». «Запросімо гостей!». «Зробімо щось іще..»… І створення таких альтернатив, на мій погляд - це найкращий спосіб замінити гаджет на щось корисне.

 

  На одну із програм ми запросили психолога, і вона ділилася з нами про те, на які категорії діляться діти в класі. Є, наприклад, ЧСВ-ники, тобто, діти, у яких немає власної значущості. Є королі та королеви Інстаграму, гламурні дівчатка і хлопчики. Є ті, хто постійно песимістично налаштований. І є ті, хто не досягає жодної з наведених вище планок. Один із радіослухачів сказав, що йому захотілося взяти ремінь і боротися з усім цим гамузом тільки в такий спосіб. Отже, батьки погано попрацювали. Скажіть, а ось вибивання ременем  може якось допомогти у цьому питанні?

 

  По-перше, для всього є свій час, так Біблія каже. І для дисциплінування за допомогою «вітаміну Р», напевно, підлітковий вік уже не підходить... По-друге, я би сказав, ми завжди повинні розуміти, що мета не виправдовує засобів. Якщо ми хочемо виростити відповідальних дітей, небайдужих, допитливих, зацікавлених, навряд чи ремінець або якісь взагалі покарання будуть найкращим способом досягнення такої мети. Крім того, мені здається, що за такою критикою сучасного молодого покоління часто стоїть, пробачте, самоправедність певна дорослих людей, котрі впевнені, що їм у собі міняти нічого, треба мінятися тільки молодим. І це класична ситуація, коли ми бачимо заскалку в оці ближнього, і не помічаємо колоди, як сказав Христос, у власному оці. Напевно, треба починати з себе, тому що, а хто їх виховував, цих дітей? Хіба не ми, батьки, вчителі?.. І насамкінець я скажу, що незалежно від того, на які категорії поділяються підлітки (є декілька варіантів класифікації сучасних підлітків: за субкультурою, яку вони поважають, або за їхніми певними вподобаннями), я би сказав, що всі способи зовнішнього, за допомогою яких вони виражають себе, свою ідентичність, мають внутрішні приховані духовні корені. Це - невпевненість у завтрашньому дні, брак, дефіцит любові, прийняття, розуміння дорослих. І мені здається, що тут має працювати не ремінець, а тут має працювати готовність іти на діалог, готовність вислухувати, готовність розуміти дітей. І будуючи з ними такі близькі стосунки, коли ми сідаємо і говоримо щиро, допомагати їм здійснювати цей шлях - від зовнішньої форми самовираження, від зовнішнього іміджу до тих внутрішніх коренів, приховати, або замаскувати, або знеболити які вони намагаються, обираючи собі той чи інший імідж.