• Світло підтримки

Будь ласка, поставте оцінку Голос 1 Голос 2 Голос 3 Голос 4 Голос 5  

 

    Одна мудра людина сказала: «Наприкінці життя ви знатимете: все, що ви робили, не має значення – має значення лише те, яким ви були, коли це робили. Чи були ви щасливим? Чи були добрим? Чи були  милосердним? Чи піклувалися про інших, чи співчували їм? Чи були небайдужим, чи ділилися тим, що мали, і, найголовніше – чи виявляли ви любов?..».  

    Наша гостя Валерія Мартинюк щаслива від того, що виявляє Божу любов до тих, хто її потребує чи не найбільше – людей з інвалідністю. Валерія заснувала Центр "Любов, яка лікує", який допомагає їм соціалізуватися.

       Чому наша гостя розпочала цю працю? Чого вона навчається у тих людей, котрим служить? Як, узагалі, бути щасливим, попри інвалідність? Про це та інше слухайте у нашій програмі.

 

   «Я також маю якісь такі улюблені фразочки, які я читаю, й ось одна з них стала девізом мого життя. І вона звучить на кшталт: «Якщо хочеш гідно прожити своє життя, то кожної хвилини пам’ятай про смерть». Я живу сьогодні, але мене завтра може вже не бути. Ця думка змушує якось рухатись, і робити щось корисне, щось хороше»

  «Часом це так дивно, що значно комфортніше я почуваюся поруч із людьми з особливостями або з інвалідністю, аніж з іншими людьми»

  

   «…Працюючи в центрі й організовуючи такий вільний простір для молоді з інвалідністю, де вона може приходити, знаходити собі друзів, спілкуватися, працювати, ми побачили, що нам потрібна якась стабільність, коли чітко вони знають, що сьогодні вони приходять і чимось конкретним займаються»

 

    «…Давайте ми покажемо, що ми не є якимись відкинутими, ми не є десь там, на узбіччі дороги. Ми можемо бути корисними суспільству і суспільство може мати в нас потребу. І так народився наш проект… «Кранчі з любов’ю»

 

   «…Чомусь наше суспільство звикло бідкатися, жаліти себе і постійно якось нагнітати ситуацію навколо. Так, буває складно, але, справді, держава піклується і якісь громадські організації піклуються. Але зовсім не потрібно бігати за сім’ями, які виховують людей з інвалідністю,  з гуманітаркою і т.ін… І я для себе зрозуміла, що я буду намагатися допомагати, як тільки можу, вкладати всі свої сили, максимум свого часу, але тоді, коли я можу дати їм [людям з інвалідністю] можливість самим працювати і реалізовуватися…»

 

   «[Від людей з інвалідністю я навчаюся] найперше любові. Їхня любов безумовна. Не має значення, який в мене сьогодні настрій, як я виглядаю чи як я пахну – їм байдуже, вони люблять мене завжди, такою, якою я є. І це вражає…»   

 

• Попередня
• Наступна