Ірина Фіалко | Виховання обдарованих дітей
Ірино, будемо говорити про батьків та дітей, але і про музику десь поміж ними. Адже музика – це щось таке гармонійне, узгоджене, чого між батьками та дітьми не завжди вистачає. І про те, як, власне, ви виховували разом із чоловіком Олександром дітей – Віолету й Іллю – і як так сталося, що вони обрали музику й пішли досить серйозно цією дорогою. Я чув, що раніше, в часи, коли жив Ісус, кожен богобійний релігійний єврей, юдей своє ремесло передавав, як звичайно, синові, нащадку, тому що донька піде заміж, зрозуміло, в чужу сім’ю. Навіть Ісус використовував цю традицію. Він казав: син нічого не може робити, якщо батько не навчить його і не покаже, бо що робить батько, те і син. І в той час було зрозуміло: якщо батько робить намети, то і син робитиме намети і т.ін. Як помітити в дитині обдарування, талант, а, по-друге, обережно провести цим шляхом, щоб не нашкодити – це заповідь не тільки для лікаря, але, напевне, для кожного з нас…
Ну, так, звичайно. У наших дітей маленька різниця у віці – всього 2 роки, і ми їх так виховували, що намагалися за ними спостерігати, що їм взагалі подобається, чим їм подобається займатися. І, звичайно, музичний талант у дітей виявляється рано, тому що він такий яскравий, і дитина починає співати, дитина починає танцювати під музику, щось ритмічно робити. І ти розумієш, що, найімовірніше, в цьому дитина талановита. Робити з дітей музикантів ми не збиралися взагалі. Ми просто хотіли, щоб вони були гармонійними такими людьми. Тому коли дітям було по 5 рочків, ми їх відвели до музичної школи, вони стали займатися на фортепіано. Фортепіано, тому що вдома був інструмент, тому що мама вдома є, яка може в усьому допомогти. Особливо у виборі інструментів ми не замислювалися, що нам потрібно вибирати. Ну, і тим більше у них вдома стояв свій інструмент, вони грали на ньому постійно, можливо, якісь пісеньки там намагалися підбирати. Тому коли дітям виповнилося по 5 рочків, ми їх відвели в музичну школу. І потім коли проминув рік, другий, третій, ми дивилися, що вони в цьому здібні, що вони в цьому талановиті, перед нами тоді постав вибір: що нам робити далі, чи лишати все так, як є, щоб вони ходили в звичайну школу і щоб вони займалися в музичній школі. Або був варіант перевести їх до спеціалізованої музичної школи при консерваторії, школи ім..Лисенка. І ми зрозуміли, що це буде, мабуть, правильний варіант, щоб вони займалися саме в школі ім. Лисенка, тому що там дуже хороші викладачі, і там сама система школи налаштована так, що діти займаються зранку до вечора: вони мають і звичайні уроки, і в них є музичні предмети поглиблені. І ми так зрозуміли, що, мабуть, це для них буде найкращий варіант. І на сьогодні, коли діти вже цю школу закінчили, обоє на відмінно, вони постійно отримували президентські стипендії, можна сказати, що це був правильний вибір, що ми вчинили правильно, тому що цей проєкт закінчився, і він успішний.
Скажіть, а коли ви їх віддавали до школи, які були вимоги? Я маю на увазі, чи всі охочі кияни можуть своїх дітей, якщо вони обдаровані, туди віддати? Чи дорога ця школа, чи там є вимоги іншого характеру? Чи дитина має бути якогось такого рівня?
Ця школа безкоштовна, але, звичайно, в перший клас туди вступити не дуже важко, тому що дитина може заспівати пісеньку, якщо вона щось грає, вона може щось зіграти, якийсь твір, який вона може зіграти. Але там дуже велика плинність учнів. Тому якщо дитина вступає, наприклад, до другого, третього, четвертого класу, вона має зіграти програму по цьому класу хоча би. Тому там уже вступити трішки важче, звичайно, і просто щорік дитина має складати екзамени за спеціальністю. І сольфеджіо в них є, ну, не щороку, але все ж таки теоретичні предмети є, і, якщо дитина не справляється, є такий варіант, що її або попросять перевести на інший факультет, більш легкий, або будуть тоді запитувати, чи справді дитина хоче займатися саме музикою, якщо вона не встигає. Тому ця школа така досить серйозна.
Я навіть не питаю, чи скаржилися діти. Хоч які б вони були золоті, ви сказали, що діти займаються зранку до вечора і, напевне, були якісь періоди, можливо, в підлітковому віці, коли казали: я хочу, як всі бути, більше гуляти, щоб у мене було більше часу для самого себе… Як ви це долали і заохочували продовжувати, не здаватися?
Звичайно, у нас були різні періоди, і, звісно, були періоди, коли діти казали: все, ми потомилися, ми вже нічого не хочемо, ми хочемо бути такими, як усі. Але ми їм пояснювали, що ми можемо їх забрати з цієї школи, але назад повернутися в нас уже шляху не буде. Тобто, якщо ми йдемо з цієї школи просто в звичайну, вони можуть продовжувати займатися музикою, але потім повернутися назад до школи ім. Лисенка в нас не буде можливості. Тобто всі вчителі, всі друзі залишаються в цій школі, ви можете піти з неї, але ви з ними більше ніколи не будете пересікатись, ви того хочете? Ну, звичайно, що діти казали: Ні! Ні! Всі друзі в школі, звичайно, ми будемо там. Тому в кожному разі ці всі ситуації приводили до того, що «діти, якщо ви хочете навчатися в цій школі, вам потрібно займатися, тому що іншого шляху немає, це спеціалізована музична школа, тобто, треба займатися музикою постійно, інакше не буде».
Й Ілля, й Віолета пішли відразу вчитися гри на фортепіано, чи були ще якісь додаткові інструменти? У вас тато ж, Олександр, скрипаль?
Так, син, коли починав ще у Вишнівській музичній школі займатися, перший рік там провчився, у них були додаткові такі класи, це був ще не перший клас, а, скажімо, підготовчий. І декілька років вони ходили в підготовчі класи, тому що ми в школу ж прийшли у 5 рочків. І він у першому класі займався на фортепіано, а в другому в нас був варіант і фортепіано, і скрипочка (у сина була маленька скрипочка). Але коли ми порівнювали, що в нього більше виходить і що йому більше подобається, то ми все ж дійшли такого висновку, що фортепіано – то краще для нього, тому що в нього вже більше виходить, йому не треба все пояснювати спочатку. А скрипочка… От син спробував і сказав: та ні, краще все ж хай залишиться фортепіано. Так буде і йому простіше, і нам. І ми зробили вибір такий, що фортепіано лишається нашим основним інструментом.
На вашу думку, коли закінчується виховання? От є предмет, а є виховна робота. Чи закінчується оцей процес виховання дітей?
Ви знаєте, мені здається, що такі моменти продовжуються протягом усього життя. Тому що, коли дитина живе в сім’ї, чи, навіть, коли й не живе, навіть, коли вона поїхала вчитися, то деякі моменти вона розповідає й однак чекає від мами якогось відгуку, чи це правильно було, чи ні. І в кожному разі мама скаже: можливо, не так треба було вчинити… І це ж однак виховання, хоч діти вже й дорослі. Але, звичайно, можна сказати так, що дитину виховуємо десь до підліткового віку, далі ми просто зі всіх сил за неї молимося, тому що вона вже доросла і, справді, може сказати: а я буду так вчиняти. Тому ми стараємося правильно впливати, ми стараємося молитися за дітей, ми стараємся щось робити. Але, коли вони виростають, ми їх просто відпускаємо, і ми довіряємо Богові, що з ними все буде добре, тому що ну неможливо контролювати кожний крок, неможливо обговорювати кожний крок, кожний вчинок. Діти вже дорослі, звичайно…
- Категорія: Інтерв'ю з гостями
- Останнє оновлення: 26 березня 2021
