• Сімейна консультація

Будь ласка, поставте оцінку Голос 1 Голос 2 Голос 3 Голос 4 Голос 5  

 

  У нас в гостях - Юлія та Юрій Саньки. Вони розповідають свою історію…

  Юлія: … Ми будуємо християнський дитячий онкологічний центр для дітей, які хворіють на рак крові. І нині наше будівництво на документальному етапі, ми оформляємо документально землю, архітектори малюють проєкт… Ми зависли на документальному етапі, але паралельно ми збираємо фінанси, щоб, коли нам скажуть: усе, можна, готово, ми його побудували, наш онкологічний центр. І, звичайно, паралельно відбувається стільки процесів: підготовка команди медиків, підготовка команди педагогів, психологів, юридичний відділ працює. Це, знаєте, Бог нас поставив над таким якимось ділом, якого ми ще ніколи досі не робили, досвіду в нас немає, просто – Господи, Ти веди, Ти керуй, - і Бог щодня долучає до цієї справи серця, готові допомогти. І от я вірю, що після сьогоднішнього нашого ефіру ще Господь запалить не одне серце для того, щоб приєднатись до такої великої справи, яку ми звершуємо на теренах нашої рідної країни.

  Хочу у вас, Юлю, запитати, яка у Юрія була реакція, ви можете її описати, коли ви дізналися, що Тимоша хворий?

  Юлія: Так, я дуже добре пам’ятаю, до найменших деталей: ми дізналися 9 січня 2018 року. Власне, Юра повіз наших дітей на аналіз крові, бо у Тімоші була температура, ніжки боліли, і Юра двох хлопців наших повіз, а я з третім нашим, Семіком, він був маленьким, йому 3 місяці було, вдома була. Юра ще не встиг зайти в машину, і йому вже сказала лаборантка, зателефонувала: вертайтесь, у вас все дуже серйозно… І Юра мені подзвонив і каже: Юлю, Данік приїде з нашим другом додому, я іду з Тімою в лікарню. Будь ласка, збери речі, ми зараз на кілька хвилин заїдемо додому. І от коли він приїхав додому, знаєте, в мене таке от, завжди ж мами в лікарню ходять із дітьми. І в мене: все, я готова йти, маленький тримісячний Семік буде собі з татом, з бабусями. Юра прийшов і я в ньому побачила таку твердість: я іду в лікарню. І я йому кажу: почекай, як це, в лікарню, а він каже: «Наш Семік ще занадто маленький, щоб його залишати без материнського молочка, я іду в лікарню! І що ти можеш зробити такого, що я не можу зробити   як тато? Я йду з ним і все!» Він пішов, і я дуже дякую Богові за те, що він от взяв на себе таку першість, знаєте, зіткнувся з діагнозом, оці всі жахи він пройшов із Тімошою.

  Юрію, а чи можете розповісти, які діалоги провадились у вас від початку і до сьогодні? От саме в той період, коли вперше вам зателефонували і сказали: повертайтеся назад, будемо продовжувати розмову?

  Юрій: Діалоги всередині мене, мається на увазі? Ну, бачите, ще до того, як іти здавати аналізи, я вже в своєму серці десь розумів, що щось серйозне з ним, і це пов’язано з онкологією. Я, в принципі, ще до аналізів про це думав. Я так, пам’ятаю, навіть за волосся його брав, чи не випадають… Ну, тоді я просто не знав, що не від онкології випадає, а від хіміотерапії волосся. Але я тоді від незнання перевіряв волосся, чи не падає, вночі перед цим днем, як ми поїхали здавати аналізи. Діалоги, звичайно ж були… Перший такий діалог, який був, мабуть, коли я дізнався, це – чому? За що? За якісь гріхи? Це якісь наслідки? Це Бог тебе чимось карає? Ти починаєш, мабуть, якийсь такий аналіз робити свого життя своєрідний. Тому що це інформація жахлива. Батьки отримують таку інформацію, і це як вирок певний, ти відразу оцінюєш не плюси, а мінуси цього всього. Тому діалоги, звичайно ж, були, і вони і сьогодні є. Але якщо тоді вони були викликані якимось нерозумінням того, що робити і як рухатись і чому так відбувається, то сьогодні вони іншого формату: що далі з цим робити? Як це можна використати? Як це можна застосувати в певній розмові з певними людьми? І більше того скажу, якщо так наперед забігти: я бачу, що нас Бог навчає цього, навчає, як нашу ситуацію з сином використати на благо. Тому що в нас є той білет, який відчиняє ті чи інші двері, без котрого були б зачинені для нас. І ми сьогодні, заходячи до тих чи інших чиновників, і починаючи говорити про те, що з нами відбулось, схиляємо їхні вуха слухати нас. І сьогодні, якщо говорити про діалоги, то вони більше такі: як це брати і далі застосовувати для слави Божої, для поширення її.

  А на якому етапі ви прийняли ситуацію? Перестали озвучувати питання: чому це? Аналізувати своє життя: можливо, це побічні ефекти мого минулого?

  Юрій:  Я просто вам скажу, що ці етапи повертались, оці роздумування: чому? Вони припинились тоді, коли лікування сина ставало стабільнішим. Коли ми потрапили до Італії, там було стабільне лікування, ми побачили, що воно гарне, що воно приносить позитивні результати. Тоді ось ці всі питання пішли на другий план, тому що думка про результат гарний перекриває всі негативні думки. Ти думаєш, ну добре, сталось так, а зараз однак все буде добре. Але коли в нас відбувся рецидив, ці діалоги знову повернулись, ти знову почав ставити ті ж самі питання. Тому, мабуть, повертались усі ці діалоги і вони не закінчувались. Вони припинились тоді, коли… коли Бог забрав дитину, ось тоді вони припинились.

  А ви синові пояснювали? Ви з ним розмовляли на ці теми, що от почнеться для тебе інше життя, не тут?

  Юлія: Ми говорили, пояснювали, але коли ще дитина жива, дуже важко їй говорити, що вона помре. Я йому не казала, що «ти, синочку, готуйся і от скоро перейдеш у вічність…», я не могла цього говорити, я просто йому розповідала про небеса, як там класно. Я казала, що коли хтось із нас перший туди потрапить, я або він, то той має все там розгледіти, всі будиночки там, усе обійти... І от коли ми з ним говорили, уявляли, я кажу: «Ти б хотів туди? – так! А хотів би перший? - ні». Він усвідомлював реальність небес, але  я не змогла… але я не змогла йому цього до останнього розповісти. І коли він уже був без свідомості, от тоді я тільки могла говорити: «Усе, синку, це твої останні хвилини життя»… В нас була така ситуація за 4 дні до його смерті, він осліп за тиждень до цього, і він вже не бачив, і він завжди так, знаєте, повз дивився, не в очі, а так повз, чув, де я. А одної ночі він: «Мамо, хочу поїсти», я йому дала поїсти, приготувала. Я його годую, і він дивиться мені просто в очі і так засяяв, знаєте, як ніби побачив когось знайомого! Я така: «Синку, ти мене бачиш?» А він такий: «Ні, силует!» І уявіть мою радість, я кажу: «Мій силует?!» А він каже: «Ні, силует Христа!» Я кажу: «І що Він каже? Що Він робить?» А він каже: «Нічого, тільки усміхається». І вже тоді я зрозуміла, що вже дуже близький цей перехід. Бог нам через оце видіння таке Тимошине дав зрозуміти, що Він його прийме, що це Його дитина, що Він поруч з нами, що Він там у вічності буде поруч з ним. Це для нас було дуже великим чудом у ті останні дні.

  Скажіть, а коли він видужав після лікування в Україні, в Білорусі, в Італії, у вас було відчуття, що лихо позаду? Змінився ваш підхід до життя, переоцінка була? Як ви жили вже після пройденого до рецидиву?

  Юлія: Знаєте, я вам скажу, що відчуття реальності та цінності речей змінилося відразу після того, як ми дізналися діагноз, одразу. І тому коли він вийшов уже в ремісію після лікування, це була просто насолода життям. Розумієте, вже ці 10 місяців, коли ми лікувалися –  були переосмисленням. Ну, от дійсно, дуже нам мало речей потрібно для щастя, дуже мало речей. Коли він у ремісію вийшов, у нас таке життя почалось повноцінне, вже нічого нам не нагадувало, нам не потрібно було планувати: ага, через день іти в лікарню. Це було прекрасне життя, ми по максимуму, пам’ятаю, проводили кожні вихідні: то на ролики, то на море, то в Альпи, то в музей, то якісь шашлички… Ми от насолоджувались життям 4 місяці. Але при цьому нас не покидала думка, що в нього може бути рецидив, ми вголос про це не говорили, але і в мене, і в Юри в серці було таке. От якась температурка – а раптом рецидив? Десь заболіло, кольнуло – а раптом рецидив?..   

 

• Попередня
• Наступна