Юлія та Максим Ткаченки | Чи потрібно готуватися до батьківства?
Із нашими гостями Юлією та Максимом Ткаченками говоримо про те, чи можна підготуватися до батьківства, які виклики постають перед подружжям, яке виховує дитину, і що допомагає парі долати кризові моменти у спільному житті.
Я рада відрекомендувати подружжя Максима та Юлії Ткаченків. Вони і батьки багатодітні, і сімейні консультанти, служителі, а ще вони - автори курсу «Ресурсне батьківство». Скажіть, будь ласка, звідки взагалі прийшла така думка, ідея, що до батьківства треба готуватися? Раніше ніхто ні до чого не готувався, і жили собі.
Тим не менше, багато сімей було зруйновано. Ми знаємо, що багато з нас виросли в неповних сім'ях. Багато з тих, хто виросли, здавалось би, в повних родинах, мають нині проблеми у своїх нових сім'ях, у своєму особистому житті, тому що, де неправильні моделі стосунків, які були в родинах, вони, звичайно ж, залишають слід у дорослому житті дитини. Й ось статистика нас дуже вражає, що більше 60-70 відсотків батьків, котрі вже народили дитину, почуваються дуже нещасливими в шлюбі в перші три роки життя дитини. На мою думку, це і є залізобетонний аргумент, щоб готуватися і щось з цим робити. Можливо, є щось, до чого батьки не були готові. Також жахливий аргумент, що 80 відсотків зрад відбувається в перший рік життя малюка.
Статистика, пробачте, по Україні чи по світу?
Це світова статистика з книжки «Випробування дитиною» Джона Готмана, відомого американського психолога. Якщо цікавить статистика по Україні, то ось вона: більшість розлучень припадає на перші 3-6 років подружнього життя. Ми знаємо, що це той період, коли відбувається поповнення в сім'ї. І в Україні статистика цього року: 3 мільйони дітей живуть без одного з батьків, як правило, без тата. І нас це настільки сильно вражає, що ми просто не можемо не думати про це і не нести молодим парам послання про те, як можна робити профілактику такої руйнівної дії батьківства, котре покликане бути благословенням для нас. І тим, хто вже став батьками, допомогти поремонтувати зламані стосунки.
А які страхи можуть бути в обох, і в чоловіка, і в дружини, коли вони збираються запросити немовля у свою сім'ю, коли вони прийняли це рішення стати батьками?
Ці страхи відрізняються у чоловіків і в жінок, але один спільний найбільший страх, що «наше життя вже ніколи не буде таким, яким було досі». Тому що ми живемо в такому часі досить егоїстичному, такому дуже швидкому, культурі, яка пропонує багато розваг. І часто подружнє життя орієнтоване на спільне задоволення якихось потреб, особливо, якщо є певне соціальне становище, матеріальне становище, що дозволяє це. У молодому віці люди люблять подорожувати, розваги, щось таке, що розмальовує життя, як кажуть, і ось, коли пара постає перед вибором, чи наважується мати дитину, перший страх – «чи будуть зберігатись наші стосунки такими, якими вони були раніше? Взагалі формат життя, певно, зміниться, і чи зможемо ми хоча б частково повернути той формат, котрий нас нині влаштовує?».
Ви зараз розповідаєте, Максиме, а я згадала неприємну історію свого знайомого. В результаті він розлучився з дружиною, і він не бачить свою дитину вже роками. Вони з дружиною побралися достатньо молодими, і він каже: «Я сиджу на кухні, і пелюшки, й одяг малюка висить, і все наповнене цим запахом дитячим, і я розумію: все, не буде того, що було, і ми не будемо у велосипедні подорожі разом їздити, ми не будемо...». Гадаю, що саме ця думка і злякала його і призвела до того, що вони потім у результаті розлучилися. Ну, а що з цим робити? Чи можна себе якось морально до цього підготувати, чи просто дати собі установку, що зміни - це нормально, і треба просто адаптуватися до змін? Що робити?
На це питання є комплексна відповідь, але, мабуть, те, що б я виділив передусім - це, звичайно, закладення основ у форматі стосунків між подружжям. Це момент, котрий, здавалось би, лежить на поверхні, але ним часто нехтують… «Ну, ми дві самостійні особистості, ми намагаємось реалізуватись у житті чи вже реалізувались, у нас є симпатія, є почуття, є романтика, є любов, і ми пов'язуємо своє життя спільним побутом і проживанням, і спільним проведенням часу у форматі шлюбу». По-перше, нині не стоїть питання, що шлюб - це раз і назавжди, ця цінність відходить, вона, на жаль, відходить навіть з християнського середовища, хоч як би сумно це звучало, і відповідно, коли ми переходимо до формату батьківства, то виникає ось цей наступний страх, наступне питання про те, що буде, чи зможу я дозволити собі те, що я робив досі: будувати кар'єру, займатись спортом чи хобі, проводити час з близькою людиною. І у відповідях на ці питання не звучить головний момент: наскільки ми близькі, єдині в цьому, чи готові ми як подружжя прийняти це як виклик і вибір наш спільний. І тому це основа близькості, яка стає якраз тим самим ресурсом для того, щоб перейти до батьківства. Скажу відразу, що батьківство - це такий енергозатратний, енергомісткий процес, у ньому є різні етапи, і він потребує зрілості, навіть не просто у форматі якихось знань, якоїсь інформації (її можна черпати у мірі того, як ти рухаєшся шляхом батьківства), а перш за все - емоційної зрілості та духовної зрілості, і це повинно бути в основі між подружжям. Ця цінність підвищується у форматі батьківства, як ніколи. І мені здається, що проблема в тому, що оцією цінністю подружжя якраз і нехтують, і, відповідно, коли приходить маленька радість у наше життя, вона, хоч як це дивно звучить, стає тим яблуком розбрату, тою проблемою і навіть тою трагедією, котра руйнує подружжя, тобто, стосунки між дорослими, між батьками, а, в свою чергу, дитина теж страждає, тому що отримує дисфункціональну сім'ю.
Єдність та зрілість - ось такі дві речі можна виділити. Юлю, що ви скажете як жінка, чи є якийсь страх? Чи були у вас страхи, чи ви ідеально до цього підготувалися й у вас нічого не було?
Ми були дуже підготовлені, як нам здавалось, тому що почали планувати дитину через декілька років нашого подружнього життя, ми хотіли, щоб вона народилась тоді, коли ми саме захочемо, будемо готові і з соціального погляду, і з матеріального, і з погляду емоційного, коли ми вже насолодимось одне одним в повній мірі, щоб уже бути готовими цей надлишок віддавати ще одній людині. Нам здавалось, що наша мотивація - найбільш правильна. І ми пішли на правильні курси підготовки до вагітності, до пологів, і гадали, що ми повністю озброєні потрібними нам знаннями, щоб бути гарними батьками і щоб нам усе було в кайф, але так вийшло, що в нас у обох був перший досвід знайомства з дитиною. Наш старший малюк - це була дитина, яку ми няньчили і тримали на руках, і мали з нею якусь взаємодію, тому ми не думали, що настільки сильно зміниться наше життя, що ми не будемо належати самим собі. Все ж у нас була рожева картинка цього всього, хоча малюк був запланований, ми були обидва вже дорослими: мені було 28 чи 29, Максиму вже було 38, майже 40, і виходить, що нас ледь не розчавило це вигоряння, яке почалось після її народження. І я розумію нині, що молода пара, котра планує стати батьками, може спостерігати за подіями у своєму житті, як вони відбуваються: якась криза, труднощі фінансові, наприклад, чи особистісна криза, може, хвороба чи смерть когось із близьких, втрата роботи, переїзд, тобто, якісь серйозні переміни, які впливають неабияк на життя і стосунки. Якщо ви дійсно можете в партнерстві як одна команда, як одне ціле проходити такі кризи, у вас уже є такий досвід, на який ви можете опертись, сказавши: ми впорались, ми молодці, ми встояли, ми не розлучились, ми стали ще ближчими одне до одного, то цілком імовірно, що поява малюка навіть якщо і внесе серйозні корективи, то ви зможете з цим впоратись і взаємно підтримувати одне одного...
- Категорія: Інтерв'ю з гостями
- Останнє оновлення: 03 липня 2021
