Світлана та Вадим Шипілови | Родині потрібен Христос
Рейтинг користувача: 5 / 5
Родині потрібен Христос. Саме Він свого часу відновив подружні стосунки наших сьогоднішніх гостей - Світлани та Вадима Шипілових. Про це та інше - наша програма.
Сьогодні в нашу студію ми запросили подружжя Шипілових - Світлану та Вадима. Добридень!
Світлана:
Добридень!
Вадим:
Добрий день!
За рік виповниться 30 років, як ви - разом... Я знаю, що через різкий характер блискавкою промайнула в родині така думка, що треба розлучатися. Це було ще до того моменту, коли ви в свої серця впустили світло Боже?
Вадим:
Це було більш побудовано на таких складних моментах життя. Коли була робота, був бізнес, була заклопотаність неабияка, і ніколи було мені особисто присвячувати час родині, спілкуванню. Тобто, був такий період, коли, насправді, цілком заклопотаний роботою, бізнесом, людьми, обставинами, я не приділяв належної уваги сім'ї, дружині Світлані. І тоді в нас вже і дочка народилася, і вони потребували мене, як чоловіка і батька. Але я не міг дати родині цього повною мірою. Тому настав такий момент, коли я вже почув: «Усе, розлучаємося» Це був ключовий момент. Причому, це не вперше прозвучало за 3 роки спільного життя. Це був напружений час. Єдине, що у мене завжди було як стрижень (я так був вихований, напевно, так навчений), що сім'я - це щось цінне, і не можна допустити її розвалу.
Світлана:
Річ у тому, що за радянських часів найголовніше було - працювати. І ніхто про сім'ю не думав, і ніхто не приділяв уваги їй в принципі. Тому що люди були «дітьми вулиці», хоча у нас - хороші сім'ї. Тому що всі займалися соціумом в школі, інституті чи десь іще, в садку. І, звичайно, ми ж діти радянські, ми одружилися, і ми ж вірили в те, що держава нам допоможе і сім'ю будувати, і таке інше. Але прийшов момент, вже в 90-х, коли була перебудова... І люди загубилися. Загубилися в стосунках. Люди взагалі не зрозуміли, де вони - на роботі чи вдома, і що для них - головне, і навіщо це все. І коли так у нас сталося, ми не знали виходу, тому що розуміли, що ми не можемо так жити далі, настільки це була вже напруга суцільна - кожен був заклопотаний своєю роботою. І ніколи було просто запитати: «А як у тебе справи?» Це дрібниці, нюанси, але вони створюють наше життя.
Вадим:
Я думаю, що у нас, у мене особисто не було розуміння, що означає жити сімейним життям. Більше було побудовано на прикладі наших батьків: я розумів, що у кожного є своя відповідальність, свої обов'язки... У нас апріорі не було поставлено питання виховання в сімейному житті - люди жили за образом і прикладом своїх батьків. Тому всі працювали, я заробляв, я намагався всіма силами принести прибуток у дім, а питання взаємин, якихось почуттів, емоцій не стояло взагалі, як щось важливе й цінне. "Я ж працюю. Я ж приношу!»
Світлана:
А як жінці мені завжди хотілося: «А поговорити?»..
Прийшов час, коли ви все-таки зважилися, або всередині пролунав цей голос: «Треба впустити Того, Хто дає життя справжнє». У вас це якось одночасно відбулося? У якийсь приблизно однаковий період?
Вадим:
Ні, ми в один день.
Світлана:
Одночасно. Тільки я ще 2 тижні думала... Що мені робити? Я грішити вже не можу, і не хочу. І як це буде, взагалі нове життя?.. Для мене це було дуже важке рішення.
Вадим:
Ну, для мене особисто це був вихід. Тому що я не розумів, що мені потрібно робити, як розлучитися з людьми, яких я люблю - моєю дружиною, моєю дочкою, я їх обожнював, і обожнюю досі... У той момент постало питання розриву стосунків... Я розумів, що мені потрібно заплатити якусь ціну. Ми прийняли рішення виїхати з того населеного пункту, де працювали, жили, бізнес мали, заради того, щоб зберегти сім'ю. Тому що там, де ми були, це руйнувало наші взаємини з причини того, що я був залучений повністю в заробітки, в спілкування зі співробітниками. Тому прозвучало суворе: «Все, розлучімося! Я так не хочу!" Ми вирішили поїхати до Світлани на батьківщину, в Дніпро, до її батьків, в однокімнатну квартиру. Тобто, нас троє і їх двоє. І ми ось так жили в однокімнатній квартирі. Й ось там теща нагадувала про те, що мені потрібен Ісус. Розуміючи мій характер, бачачи мою різкість, гнів, роздратування, вона, взагалі-то, намагалася врятувати мою душу і допомогти мені. Я-то розумів, що я не правий, але мені не вистачало сил впоратися з цими почуттями. Й ось тоді прозвучало: «Тобі потрібен Ісус!». І звучало неодноразово. Я кажу: «Мамо, я все знаю! Я вірю в Бога по-своєму» Але я не розумів, що мені дійсно потрібен був Ісус. Тому що, коли Він торкнувся мене, до нас прийшло звільнення, прийшло зцілення наших почуттів, емоцій і думок. І відчинилися ті двері, які привели нас в нове майбутнє. Ми усвідомили, що будували своє життя взагалі не на правильній основі, її просто не було. Основа - ось, приклад батьків, образ радянської сім'ї... Все. Але ми не розуміли, що взаємини одне з одним повинні будуватися на якихось принципах, принципах стосунків. Хтось повинен бути Головним в сім'ї, Хтось повинен нас направляти в сімейних взаєминах, об'єднувати. Й ось те, що ми зрозуміли з часом, почавши читати Біблію: що кожному потрібно докладати свої зусилля до того, щоб сімейне життя було щасливим. Ми усвідомили: якщо буде один гребти і постійно показувати: «Ти повинна робити, як в Біблії написано!», або навпаки: «Ти повинен робити ...», то ми нікуди не прийдемо. Ми обоє зрозуміли, що я повинен свою частину виконувати, а вона - свою частину. Тоді все стане на свої місця. Тоді ми будемо щасливі в родині. З'явилася надія, що я можу щось змінити. Не намагатися змінити минуле, а вже починати все спочатку. Це те, що я почув у своєму серці, коли Бог торкнувся мене в момент народження згори, Він сказав: «Ти можеш почати все спочатку!» Це для мене було таким великим святом, одкровенням, радістю одночасно, що мені не потрібно виправляти неправильну споруду з минулого життя, і ми почали.
Світлана:
Не було закидів: «А пам'ятаєш? А пам'ятаєш?..»
Вадим:
Ми навчилися дуже важливого принципу у взаєминах - забувати колишню образу, щойно сказали чоловік або дружина: «Прости мені!». Якщо тільки я говорю: «Прощаю», я за 5 хвилин не буду згадувати ні образливих слів, ні образливих вчинків... Це такий важливий настав момент у нашому творенні сімейного життя, тому що багато вже християн і навіть служителів, входячи в конфліктну ситуацію, тягнуть за собою попередні образи, як вагончик із візком, і вивантажують це на своїх рідних... Ми прийняли це рішення: щойно я говорю «прости» і вона каже «прощаю» - все.
Запитання від слухачки: «Можна поцікавитися вашою думкою? Як ви вважаєте, чому сьогодні чоловіки обіймають лише передові пасторські позиції? Чому менше чоловіків ми бачимо в недільній школі, наприклад, викладачами, керівниками-диригентами хору? Мені здається, що такою позицією, коли церква ставить жінку на всі важливі місця, ми виточуємо в жінці чоловічий характер, який переноситься і на сім'ю. Завчасно дякую за відповідь. Оксана, Львів»
Вадим:
По-перше, в нашому соціумі чомусь жінки більш активні в плані прийняття відповідальності. З чим це пов'язано, навіть не знаю. Може бути, це питання впливу минулого, радянського часу... Чоловік тільки працював, приносив гроші. І керівні посади - це в принципі, не всім доступна позиція... А жінки завжди були у становищі домогосподарки: діти, будинок, прання, прасування, їжа і т.ін. Тому, коли прийшов час, що в церкві стали запрошувати на служіння, мовляв, будь ласка, беріть відповідальність, то жінки почали виявляти активність в цьому сенсі. Я думаю, що вони, напевно, швидше займають позиції за чоловіків. Чоловіки не встигають просто за жінками займати позиції регента... Дитяче служіння теж, не так просто з дітьми. Жінкам більш звично, чи що, з дітьми працювати, виховувати і вести їх у питанні навіть віри в Бога. Я думаю, що це 2 приклади, які, взагалі-то, специфічні. У нашій країні існує розуміння, що діти - це мама, а регент - це освіта. Якщо говорити про керівні позиції, то я скажу, що перший момент - жінки швидше відгукуються на заклик послужити, тому вони готові скрізь і завжди бути першими. Чоловіки вони, знаєте, більше люблять в тилу, спокійненько, отримувати свої дивіденди від очікування. Але в той самий час, це не дуже хороший момент. Я теж за те, щоб чоловіків було більше у відповідальних ролях в церкві, і взагалі в суспільстві. Бракує чоловіків, правда.
А тепер для тих сімей, які навчаються, що б ви порадили: яким повинен бути підхід чоловіка і дружини, щоб вони бачили і розуміли одне одного, щоб потім не хапалися за голову: «Він або вона вже в лікарні. Все, рятуймо!»
Світлана:
Треба помічати настрій... Ось прийшов чоловік додому - ти бачиш настрій. Це ж відразу, явно видно. Він не хоче говорити - тож не треба його і чіпати. Нехай чоловік спокійно полежить, почитає. Мине півгодини, година, і він почне розмовляти. А якщо з порога відразу питати: «Що у тебе болить, де у тебе болить?», - це ще більше у чоловіків істерику викликає. Вони тоді взагалі не хочуть ані спілкуватися, ані розмовляти. Потрібно дати спокій, ти ж бачиш, що людина не готова з тобою спілкуватися, ну, і мовчи. І все. Я взагалі всіх чоловіків підтримую, тому що вони - найслабші посудини! У Біблії написано, що жінка – слабша посудина... Але я завжди намагаюся чоловіків підтримувати. У них, розумієте, немає, по-перше, почуття гумору сильного. По-друге, чоловіки дуже швидко-різко підходять до якоїсь складної ситуації. І в них, якщо немає однієї ради, безвихідь. Тобто, чоловіки не шукають... Ну, може є ще один якийсь варіант, якась інша рада... Ні, вони не шукають. Чоловіки стоять перед зачиненими дверима і чекають, коли вони відчиняться. А можна ж в інші двері зайти. Або у вікно влізти... Кмітливості не вистачає, напевно... Тому чоловіки страждають самі через це. Вони не розуміють, що коли Бог дав уже це служіння і вони лідери, і вони відповідальні, то Він і забезпечить їх, і можливість їм дасть це зробити. Просто не треба підходити до справи Божої з великим почуттям відповідальності за тілом. Тому що воно не допомагає. Хоч як би плоть свою ти упокорював, ось яким ти є - таким ти є. Тому я раджу чоловікам більше усміхатися, дивитися на небо, дякувати Богові за все, насолоджуватися просто життям, таким, яка воно є.
Вадим:
Це дуже складно, насправді, коли є відповідальність, просто сидіти склавши руки, коли щось не вирішено. Хоча це правильно. Але в той самий час для людини, яка несе на собі тягар відповідальності, великої відповідальності, буває складно зупинитися, і просто вдихнути, і видихнути: «Господи, я Тобі довіряю!» Хоча ми пастори та служителі начебто як довіряємо Богові, все нормально з цим. Але в той самий час, це питання особистого, чоловічого такого характеру: «Я повинен це зробити! Хоч чого б це коштувало» І ламаємо собі руки-ноги в духовному плані, щоб досягти мети.
Останнє питання, пише Максим: «Здрастуйте! Дякую за цікаві відповіді. Яке визначення ви б дали такому поняттю як «дар безшлюбності»? І чи траплялися вам сьогодні реальні випадки, реальні люди з цим даром? Адже багато хто залишається самотнім через егоїзм, виправдовуючи себе, кажучи, що у них дар безшлюбності»
Вадим:
Я не думаю, що є такий дар - безшлюбність. Це питання рішення. Я не бачу в Біблії такого визначення як дар безшлюбності. Є ось слова Ісуса, що людина, яка сама себе оскопила для Царства Небесного. Тобто, віддала себе на безшлюбне життя. Але, я вважаю, що коли мова йде про служіння, то Павло говорив, що краще залишатися поза шлюбом, щоб повністю присвяченим бути Богові і більше приносити плоду в Царство Боже. Є у нас одна людина, яка народилася згори в нашій церкві, чоловік. Йому вже зараз під 60, й ось уже 20 з гаком років тому він дав обітницю безшлюбності. Це не дар, а обітниця безшлюбності. Це рішення! Коли чоловік сказав: «Я буду служити Богові безроздільно, без розваги!» Я не знаю, наскільки йому було складно проходити всі ці моменти фізіології і все інше. Але, принаймні, досі він не
вчинив блуду, він не був у шлюбі, ми не знаємо таких падінь у нього. Приклад є. Питання в чому: навіщо це потрібно?
Світлана:
Якщо заради Ісуса - то це благородна справа. А якщо просто тому, що ти егоїст і тобі подобається бути самому... Ну, будь самітником... Це не обітниця безшлюбності. Коли ти просто самотній, ти нікому не служиш, ти своє его живиш. А якщо ти скопець заради Ісуса, ти будеш служити людям. Немає значення, чоловік ти чи жінка.
- Категорія: Інтерв'ю з гостями
- Останнє оновлення: 02 квітня 2019
