В‘ячеслав Бондар | «Наша мета – не втратити емоційної близькості з дитиною»
Наш гість В‘ячеслав Бондар розповідає про себе, а також про чоловіче служіння та як воно змінює його учасників, як батьки стають хорошими чоловіками для своїх дружин і добрими татами для дітей.
Дорогі наші радіослухачі, щиро вітаємо вас у програмі «Сімейна консультація». Сьогодні нас відвідав В‘ячеслав Бондар, засновник сімейного центру «ЮТУ», пастор Харківської міської церкви. В‘ячеслав розповість не тільки про свою родину, але й про своє особливе служіння, яке він здійснює для слави Божої і для підбадьорення людей. Вітаємо вас, В’ячеславе!
Вітаю! Дуже приємно бути у вашому ефірі!
І нам дуже приємно, що ви завітали до нас у студію! Для початку розкажіть докладніше про себе, свою родину та ті проекти, які ви здійснюєте.
Мені 40 років, я батько 3 дітей: двох біологічних, а третього ми прийняли в 20 років, зараз йому вже 23. Напевно, все почалось з підліткової кризи, коли я почувся повністю самотнім через те, що батьки вирішували свої проблеми, а ми [діти] залишились самі собі. Так вийшло, що старший брат подарував мені Біблію, я почав читати і зрозумів, що ця книга - про мене і для мене, потрапив у церкву, і в серці зародилось бажання служити таким дітям, як я, самотнім. Якщо бути чесним із самим собою, то дуже важливо поставити собі питання: чому я роблю те, що роблю? Ось я служив, напевно, собі. В серці хотілося служити дітям-сиротам. 2000 року я потрапив до одного табору, де з ними познайомився, сироти мене прийняли, і я зрозумів, що хочу далі їм служити. І вже років 8 тому ми почали служити з друзями дітям-сиротам і зрозуміли, що цим дітям потрібні значущі дорослі, їм не потрібні букети, цукерки, клоуни. І ми почали служити їм у межах програми наставництва, де був значущий дорослий у кожної дитини. І ми побачили, як діти змінюються, коли у них є «татко» за плечима, ми побачили класні результати. Насамперед діти живі, по-друге – вони працюють, хтось вирішив іти за Господом. Чоловіки і дівчата також були. А потім ми подумали: а звідки ж беруться діти-сироти в наших інтернатах? А вони беруться з кризових сімей. І 3 роки тому ми почали думати, як би служити сім’ям, котрі перебувають у кризі. Тому підписали договори з соціальною службою, пройшли навчання певне. Й ось з’явилась така гарна ідея, як сімейний центр «ЮТУ», де ми допомагаємо батькам долати кризові ситуації, пов’язані з життям у сім’ї чи вихованням дітей.
А чому така назва - «ЮТУ»? Що вона означає?
«ЮТУ» - «ти також». Це був такий брейншторм, і вся команда сказала: «Класна назва!». І більше ніяких підводних каменів немає. Гарна командна робота. Яскрава назва – «ЮТУ»! Ти також можеш змінити щось у своєму житті, в чиємусь житті. Тому таке слово.
Я дуже рада, що чоловік має бажання допомагати дітям, допомагати сім’ям. Не завжди чоловіки цікавляться такою тематикою, таким служінням. Ви здійснюєте проєкти, які допомагають чоловікам змінюватися, допомагають любити свої родини, дбати про них, спілкуватися з дітьми, проводити з ними час, виховувати дітей так, як це потрібно, так, як належить, як нас навчає Боже Слово. Розкажіть, будь ласка, докладніше про служіння татам, служіння чоловікам. У вас є окремий чоловічий клуб?
Так, ми до цього прийшли у дуже цікавий спосіб. Колись ми потрапили на семінар «Світу потрібен батько» Кассі Карстенса, де він запропонував нам соціальне дослідження, яке показувало, що більшість соціальних проблем у світі пов’язані з відсутністю батьків у сім’ї. Спочатку я не звернув на це уваги, але, коли ми почали служити просто в нашому районі сім’ям, то побачили, звичайно ж, хто наш «клієнт»: мами і діти. І в мене з’явилось питання: де батьки [тата]? Де вони? І, вибачте, в мене дві аналогії: чи в пабі, чи в реабцентрі, ну, або на роботі. Все, їх нема. І тому, щоб вирішувати пекучу проблему соціальної сфери, ми відчули покликання від Бога започаткувати курси для тат. Ми зв’язались із центром батьківства в Києві, де пройшли навчання і почали проводити такі курси. Чесно скажу, спочатку не вірив, що хтось прийде на них.
А чому не вірили?
Батькам [татам], мабуть, складно визнати свою слабкість. Це найбільша перешкода - хотіти що-небудь змінювати, бути вразливим, долати свій страх, мати потребу і просити про допомогу. І тому дуже складно ми набирали ту групу. Тільки через особисті стосунки, через мій авторитет ми набрали одну групу. Але ми були шоковані. Я думав, що розмовляти вміють тільки жінки і не хочуть розходитися, але в нас чоловіки після третьої зустрічі не хотіли розходитись. Це була така безпечна атмосфера, де вони могли говорити про свої актуальні проблеми, і їх ніхто не засуджував за це. Це виявилось єдиним місцем, де вони могли говорити про те, що для них дійсно є важливим. Тому 8 зустрічей [відбулося]. У нас ось уже буде третя група. Збираються складно, але розходитись не хочуть. Вони вже радять [ці зустрічі] комусь. Але найчастіше жінки, котрі хочуть змінити весь світ, кажуть: «В’ячеславе, а можна мій чоловік прийде до вас?» Тоді я відповідаю: «Нехай ваш чоловік зателефонує мені».
Ви згадували, що ваш клуб відвідують і невіруючі чоловіки. Тобто можна і невіруючим, і віруючим приходити?
Так. Цей проект був для батьків, для невіруючих. Ми думали: ну, в церквах там все гаразд.
А вийшло не так.
А вийшло, що нас об’єднує саме батьківство. У нас є одна вправа: створення свого родового дерева, генограми. І ми всі з сумом визнаємо, що протягом трьох-чотирьох поколінь у нас не було батьків [тат]: вони всі були в процесі виживання. Один геноцид, другий геноцид, третій геноцид – і таке відчуття, що батькам у наш час не виявилось місця. І де тата знайшли свою нішу? У зароблянні грошей. Але мені потрапило до рук соціологічне дослідження в нашій Україні, що 65% батьків вважають, що достатньо просто заробляти гроші, щоб бути гарним татом. Але (і я це підтверджую), 80% чоловіків шкодують, що недостатньо часу приділяли своїм дітям і це розуміння приходить у старшому віці. І ми звернули увагу, що наш клієнт у 90% - це чоловіки за 40 років. Мене це шокувало. І ніхто з них не вихваляється, на якій машині приїхав, яка професія, які шпалери, який комп’ютер. Туди приходять усі з почуттям суму, що вони втратили відчуття близькості зі своїми дітьми. І це мене тішить. Чому? Чим відрізняється материнство та батьківство? Материнство – природне: це і гормони, і турбота, і інстинкти. Батьківство - не таке, це - рішення стати батьком. Це моє вольове рішення, що я стаю татом. І, на жаль, наше суспільство на це рішення не дає таких викликів, не дає навіть інструментів. Усіх влаштовує, що батьки на роботах.
Є така статистика, що тільки 1% підлітків звернеться до тата у разі потреби, тільки 30% - до мами, а решта будуть вирішувати свої проблеми самостійно. Як батькам вибудовувати свої стосунки з дітьми, щоб діти зверталися у разі потреби до них?
Гарне питання. Знаєте, в мене така асоціація: коли ми стукаємо в якісь двері по допомогу, а там не відчиняють, - ну, ми прийшли, один раз постукали – зачинено, вдруге постукали – зачинено, втретє постукали – зачинено. Тоді ми розуміємо, що двері зачинені, туди не має сенсу стукати, «піду кудись в інше місце». Ось це, мабуть, асоціація дітей щодо батьків. Для того, щоб зрозуміти суть батьківства, мені, напевно, допомогла, звичайно, Біблія, коли я розгорнув Повторення Закону, 6 розділ, де йдеться про дві великі заповіді: люби Бога, там написано. Як передати цю любов до Бога, як передати віру? І ми читаємо, в якому контексті має передавання Слова Божого відбуватись: коли ти підводишся, ідеш... Для мене передавання істини відбувається лише в контексті емоційної близькості. Що таке емоційна близькість? Це коли я можу відчувати дитину, а вона може відчувати мене, коли ми можемо виявляти емпатію одне до одного, коли ми можемо розмовляти не на раціональному рівні, а на емоційному, коли ми відчуваємо, в якому настрої дитина прийшла, чого вона потребує, коли ми можемо без слів розуміти, який її внутрішній світ. Це і є емоційна близькість. І знаєте, мабуть, це фундаментальна основа всіх соціальних людських стосунків. Подивімось, коли народжується маленька дитина і її кладуть мамі на груди – про що це? Це про єдність, про емоційну близькість. І мамі не треба говорити, що таке емоційна близькість і як вона виявляється. Вона дивиться в очі [немовляті], вона усміхається, вона його пестить, обціловує всього, чує, чого воно потребує, вона його розуміє, хоч вона, можливо, й не досвідчена мама, але вона дуже хоче зрозуміти. І це і є емоційна близькість. І мета наша – не втратити цієї емоційної близькості протягом усього дорослішання дитини. Але, поговорімо чесно, дитина росте і проходить теж певні кризи, вона змінюється. Найбільша проблема, що ми з вами не хочемо змінюватись, ми статичні, але батьківство – це завжди зміни, і ми підлаштовуємось під дитину для того, щоб зрозуміти її, щоб бути поруч із нею. І в мене дуже просте завдання: для того, щоб далі будувати стосунки з дитиною, потрібно бути доступним для неї. Я вам чесно скажу, я сам себе змушую, коли я сиджу-залипаю в телефоні і до мене приходить син з будь-яким питанням, у мене є вибір: сидіти там далі чи відчинити двері. Це залежить тільки від мене, але син потребує мене. І це відбувається протягом усього віку: і підліткового, і старшого, і молодшого…
- Категорія: Інтерв'ю з гостями
- Останнє оновлення: 07 березня 2020
