Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

Гості: Інна та Андрій Шведи
Програма: «Сімейна консультація»
Ведуча: Ірина Суботовська

 

  Гостей, які сьогодні у нашій студії в програмі «Сімейна консультація», ви вже бачили в різних програмах. Але сьогодні ми разом, щоб обговорити родинні питання. У нашій студії подружжя Шведів - Інна та Андрій. Ми вас вітаємо! Добридень!

  Інна:

  Добрий день!

  Андрій:

  Здрастуйте!

  Скажіть, чи правда це, що коли в твоєму роду є сім'ї, спільне життя яких тривало 50 з гаком і більше років, то це передається з покоління в покоління? Може бути така тенденція?

  Андрій:

  Безумовно! Ми вбираємо приклад нашого оточення, воно нас формує, і формує наші переконання несвідомо. Це такий дуже важливий момент - без якогось прикладу, я думаю, було б набагато складніше. Тому що, наприклад, мої батьки весь час разом, те ж стосується і дідуся з бабусею. Вони прожили все життя душа в душу. Ну, зрозуміло, що є якісь складнощі, як і в будь-якій сім'ї, але це, гадаю, приклад хороший, який певною мірою сформував мене.

  Андрію, чи можна сказати, що на сьогоднішній день ваша сім'я - успішна? І те, як ви вибудували цю систему цінностей, ставлення одне до одного, те ж почуття гумору, ті ж здорові погляди на лад і все інше... Чи можна сказати, що в цьому ви успішні?

  Андрій:

  Ну... Я не знаю… Для мене успіх - це якийсь абсолют, до якого людина може прагнути. Найімовірніше, можливо, ми досягли якоїсь гармонії. Або не досягли, а, скоріше, перебуваємо в якійсь гармонії. Але... Швидше, - я про себе скажу, - я на етапі такого переосмислення помилок, яких міг припуститися в сімейному житті, у виборі якихось цілей глобальних, в тому ж вихованні дітей. Якраз тепер я думаю більше про те, що б можна було виправити в тому, що я робив. Моє життя належить більше до періоду моєї якоїсь зрілості, осмислення мого власного життя, оцінки якоїсь для того, щоб, можливо, в майбутньому, в перспективі себе покращити, виправити свої стосунки в чомусь.

  Чи правда це, що людина може бути успішною, виконувати свої обов'язки, на роботу ходити, дітей виховувати, духовно тримати оборону? Що ви робите для того, щоб утримувати ті почуття, які були на початку?

  Інна:

  Знаєте, я ніколи не думала в розрізі успіху чи неуспіху. Я просто живу! Ось я живу, і я дивлюся. Я сприймаю сім'ю як шанс від Бога. Ось Він дав тобі шанс бути в сім'ї, бути не самотньою людиною... По суті, можна бути не самотньою і й поза сім'єю, тобто, це залежить від цілісності людини, це зрозуміло... Але ось у тебе є те, що поруч, є люди, які поруч, і це можливість якогось розвитку. І дуже важливо, що люди роблять з ось цією сім'єю, яку їм дав Бог. Тому що дуже часто люди не цінують, вони скаржаться одне на одного... Й ось, що нас підтримує, однозначно можу сказати. Для мене - вміння Андрія і бажання його (те, що я бачу постійно) - це чути. Тобто, я бачу, що він намагається мене чути. Я почуваюся почутою. Ясна річ, не завжди це виходить, тому що є побут, є робота. Але ми завжди намагалися приходити до якогось моменту, зупинятися, розмовляти... Наші діти, вони бачать, що у нас є конфлікти, ми не супергерої, ми звичайні люди, ми припускаємося купи помилок. Але вони бачать, що ми робимо з цими помилками потім. Важливі це переосмислення, і підтримка, і прощення. Я розумію, що мій чоловік - це людина, у якої теж якоїсь миті можуть вичерпатися сили. Він і не зобов'язаний, по суті, заповнювати всі-всі-всі мої потреби. Всі потреби може заповнити тільки Бог. І є різні люди, котрі нас підтримують, наші друзі, яким я вдячна дуже, що в різні періоди хтось був поруч. Вони допомагали нам двом, коли нашій сім'ї було тяжко з якихось питань. Але найголовніше - це чесність. Чесність і ось це прагнення чути одне одного.

  Андрій:

  Відповідаючи на перше запитання, можна використовувати наратив апостола Павла про те, що досконалість - це мета, до якої треба прагнути. Він каже: «Я женусь до мети за нагородою високого поклику Божого в Христі Ісусі» Тому, мені здається, що успішна родина - це сім'я, яка прагне до досконалості. Що таке щаслива родина - це сім'я, яка здатна знайти в тій даності, в якій вона є, ось цю гармонію. Ви пам'ятаєте, фраза є така Козьми Прудкова: «Хочеш бути щасливим - будь ним!» Хочеш бути щасливим, знайди ось це щастя в тому, що тебе оточує. З тим, хто перебуває з тобою поруч. Що є ключем щасливої ​​родини? Це наш особистий досвід, і він дійсно криється у взаєминах: здатності чути і вмінні говорити. Ось така дуже складна концепція, з якою я досі не можу впоратися. У мене був такий період, коли я почав говорити, що я хочу. Це теж дуже важливим моментом було для мене. Люди різні. Є ті, хто говорить більше, ніж думає, чи говорить те, про що взагалі не думає. Я ж так влаштований - я люблю про все добре подумати. Іноді я міг дуже добре думати днів три, і потім так глибоко іти саме в міркуванні про ту чи іншу ситуацією на дно, що Інна у батискафі спускалася до цього підводного човна і стукала мені в люк: «Спливай! Вертайся в сім'ю!» І я зрозумів, що ось ця реакція... Я почав над нею працювати, тому що це заважало в наших взаєминах, вносило деструкцію. І почав долати себе, і все це заради чого? Заради ось цих взаємин, заради єдності, заради любові почав над собою працювати. Долати. Потім подолав і почав активно говорити... І навіть так активно, що перестав чути. Я вже зрозумів, що мені треба, і треба це донести. Я віддаю собі звіт, що, коли ти щось пояснюєш, а людина не розуміє, отже, треба якось інакше пояснити. Інакше це не працює. Інакше це починає працювати на роз'єднання. Ось так-от і вчимося, ось так-от і живемо. На мій погляд, хороших відносин не вибудувати без глибокого спілкування. Якщо ти не здатний сказати те, що тебе глибоко насправді хвилює, або те, чого ти глибоко всередині себе боїшся, то ти ніколи не досягнеш ось тієї глибини взаємовідносин. І не розкриється потенціал шлюбу, і ти не відчуєш ту підтримку, яку ти міг отримати через цей інститут шлюбу.

  Глобальне сьогодні питання, про яке ми дізнаємося з молитовної лінії, що діє у нас, зі дзвінків до редакції, зі дзвінків після ось цієї програми, оскільки в ефір ніхто не наважується зателефонувати з таким питанням: діти віруючих батьків, котрі залишають церкву з різних причин. Перше, що я хочу у вас запитати (ви над цим теж роздумуєте, тому що ваші діти підростають, один вже зовсім дорослий, будує своє життя): від кого діти йдуть? Вони йдуть від Бога або з церкви, оскільки там не цікаво, або ж ідуть від батьків, які нав'язують їм щось? Діти йдуть, щоб бути вільними?

  Інна:

  Ось, напевно, всі ці три напрямки вони сьогодні є і люди з цим стикаються. В корені всього цього лежить несприйняття самої дитини, що вона інша, що вона не така. Нерозуміння, може, що вона йде шляхом не таким, як ми прийшли до Бога. У кожного різні причини, я гадаю, одного рецепту немає.

  Андрій:

  По-перше, хочу подякувати цим хлопцям, котрі ставлять ці питання. Це свідчить про те, що вони не просто цим стурбовані, це свідчить про те, що вони все-таки люблять своїх батьків, раз вони пишуть у християнську програму і для них це якась боротьба. Питання дійсно дуже непросте. І воно пов'язане, по-перше, з тим часом, в якому ми перебуваємо, а це час і саме наше суспільство секулярні, тобто, відокремлені від релігії. І ми живемо якраз у цьому суспільстві, в якому найголовніший тренд - це не вірити в Бога. Ми живемо в середовищі цього суспільства, і найчастіше (моє особисте спостереження, ми мали досвід нашого навернення до Бога),  цей досвід був актуальним у якийсь певний час, у якихось певних обставинах. І ми намагаємося цей досвід передати, а він не спрацьовує, тому що сучасний наш світ настільки швидко змінюється, швидко змінюється його контекст, що ми як віруючі не розуміємо цього контексту. Я це спостерігав і в 90-і роки, коли церква з позиції гнаної перейшла в позицію такої ось доступної проповіді. І перше, що зробила церква - вона спробувала захистити якісь правила, якісь традиції, на котрі, їй здавалося, робив замах цей світ. Їй здавалося, що те чи інше правило - це якраз те, що захищає саму віру. І що сталося? З'явилися абсолютно нові церковні об'єднання, церкви, які захотіли вірити в Бога інакше. Це викликало сильне відторгнення, і, можливо, воно за собою потягло дуже багато помилок, тому що все робили з нуля. Церкви створювали з нуля, не маючи якогось досвіду, не маючи якоїсь настанови, можливо, від дорослих людей. Що б я порадив цій молоді, цим дітям: зрозумійте, що світ - це досить складна штука. І коли ти відчиняєш вікна, бачиш цей світ у всьому його різноманітті, батькам він може бути нецікавим, у них інші цінності. А молода людина - вона хоче взаємодіяти з багатством цього світу. Їй кажуть: цей світ страшний! А вона дивиться - і він для неї сяє, він пахне, він вабить, він для неї цвіте. І всі ці запахи, звуки її приваблюють до себе. Ми знаємо, що не за кожною рекламною вивіскою, насправді, міститься щось хороше. Багато помилкових рекламних вивісок, багато обману в цьому світі. І зрозуміло, що батьки, які прожили це життя, вони розуміють на власному досвіді, що світ таїть у собі багато небезпек. І коли батьки хочуть захистити своїх дітей від впливу, вони насамперед хочуть захистити вас, молодих людей, від цих небезпек, які можуть підстерігати під цими ось приємними рекламними вивісками. Але, з іншого боку, вам потрібно завжди спробувати розповісти, що ви відчуваєте, думаєте, як ви бачите, для того, щоб у вас був діалог, як мінімум, зі своїми батьками. Це певний ризик. Можливо, спочатку буде якесь відторгнення, неприйняття, бо батькам теж страшно, вони не знають вашого світу, і його жахливо теж бояться. У них є свій світ, комфортний, зручний, який вже звичний. А ваш світ - абсолютно неясний. І мені, до речі, в подоланні нерозуміння молодого покоління частково допомогла пам'ять про те, як я почав ходити до церкви. Це був час активності різних реакційних сект, які дуже негативно впливали на людей. Батьки страшно боялися за мене, що ось дитина, яка повинна була вступити до інституту, а я тільки закінчив курси, складав іспити вже... Замість того, щоб піти в інститут, я тут раз і кажу: «Я їду в біблійну школу» Яку біблійну школу? Хто там? І я от скільки згадую той час, думаю: взагалі, як батьки мене туди відпустили? Як? Й ось, пам'ятаючи цей момент, він мені допомагав переступати свій власний страх. Я розумів: так, я не все розумію, так, не все я можу спрогнозувати... Якийсь баланс... Страх, довіра... Знову ж таки, якийсь діалог. Якесь спілкування. Я думаю, дітям потрібно постаратися ось це зберегти, як мінімум, розповісти батькам про те, що вони відчувають.

  Як батьки руйнують гідність людини, котра сьогодні ще дитина? Як не перейти цієї межі, коли ти виховуєш дітей у слухняності? І в цьому не руйнувати їхньої волі?

  Інна:

  Ясна річ, що у нас досвід із нашими дітьми. Я завжди намагалася бути чесною, це перше, коли вони були маленькими. І спілкуватися настільки, наскільки можна. Син у нас більше такий товариський, доньці потрібно було завжди давати час, щоб вона подумала. Чи не чіпати її, щоб вона переварила цю емоцію. А потім у нас був час поспілкуватися. Нині є дуже багато корисної літератури про виховання дітей. Я вам скажу, що не потрібно боятися читати літературу не тільки християнського спрямування, але ще і педагогічну, психологічну. Розумієте, ми люди дорослі, ми можемо вибирати те, що нам потрібно, а те, що нам не потрібно - відсівати. І є дуже багато хороших авторів, у яких, у принципі, виховання дітей засновано на любові. Наприклад, Юлія Гіппенрейтер, у неї є дуже хороша книга «Спілкуватися з дитиною. ЯК?». І ще одна: «Спілкуватися з підлітком. ЯК?». Є цілі лекції. Є великий ресурс інформаційний, щоб допомогти собі самому як батькові розібратися. Навіть по конкретних ситуаціях можна знайти якісь відео... Мало того, що у нас є Біблія, яка дає нам напрямок: «Батьки, не дратуйте дітей» Чомусь дорослі схильні акцент робити на те, що «Діти, ви повинні слухатися!». А чому дитина не слухається? Потрібно поставити запитання: «Чому вона не слухається? Що не так?» Я вважаю, що відповідальність все ж більше на дорослому, ніж на дитині, тому що дорослий думає, а дитина більше відчуває, вона не може навіть пояснити, що з нею відбувається... Особливо в підлітковий період. Ми проходимо підлітковий період. Іноді у дітей таке загострення йде емоційне, вони самі не розуміють, що з ними відбувається. Вони не можуть пояснити, вони просто психують, вони говорять якісь слова. Розумієте, коли це все відбувається ще й у церкві... Якщо це діти служителів... Та їх же під мікроскопом розглядають... Це ось «ДВБ», що я чую... Іноді це звучить, як слово загальне... Це ж молоде Боже творіння, яке робить перші кроки. І заганяти його в якісь кліше... Знаєте, одного разу мій син посадив мене і каже: «Мамо, я тебе дуже люблю! Я тебе дуже уважно слухаю. Але ти мені поясни, що таке жити по вірі і стояти на Слові?» І я йому нічого не могла сказати. Чому? Тому що для мене це зрозуміло, тому що у мене є свій досвід. А він не може прожити мій досвід. Ось для того, щоб виховати в дитині здатність виставляти кордони і бар'єри, не потрапляти в погану компанію, йому потрібно дозволити говорити «ні!». І мої діти говорять мені «ні», якщо вони зі мною не згодні. У нас є діалог. І я поважаю це «ні». Я можу сказати у відповідь, з чим я не згодна. Я розумію, що вони не повинні бути продовженням мене. Я сприймаю їх як інших особистостей... Я не відчуваю в цьому своєю якоїсь заслуги. Я багатьох помилок припускалась  у вихованні. Я бачу в цьому милість Божу, що, знову-таки, за молитвами нашими, Бог зрощує наших дітей.

  Андрій:

  Звичайно, в сім'ї мають панувати повага, любов у дії. Тому що любов у нас сьогодні - це більше така апеляція до чуттєвості. А в любові є певний зміст. І мені здається, що в будь-якій сім'ї мета - відтворити ось цей зміст правильного такого, всеосяжного, головного Слова, про яке теж говорив апостол Павло, що все минеться, і пророцтва навіть, і все, що нас відрізняє. Залишаться три: віра, надія, любов. І любов із них більша. І ми повинні прагнути відтворити цю любов у сім'ї, в церкві. І сьогодні, на жаль, є катастрофічний брак цієї любові і в нехристиянських, і християнських родинах, і в церквах. Ми, на жаль, десь чогось не цілком зрозуміли, десь на інших речах зробили акценти, але це, через якийсь проміжок часу, дає негативні плоди та результати. І церкві потрібно дивитися на це, і робити свої висновки, і повертатися на правильний шлях...