Лілія та Борис Волкови | Три грані життя
Хочемо познайомити вас із прекрасною парою, це подружжя Волкових, Борис та Лілія. Вітаємо вас! Раді вас бачити в сім’ї, вдома, усміхнених. І відразу попрошу вас дати, скажімо так, візитку вашої родини: скільки ви років разом, чи вважаєте ви свою сім’ю щасливою? Ну, і якщо так, то, отже, у цієї щасливої парочки мають бути плоди сімейного життя. От що би ви віднесли до плодів вашої єдності?
Борис: Гаразд, ще раз, нас звуть Борис та Ліля, і в мене сива борода, трохи посріблилась, і це відбулось якраз у контексті срібного весілля, бо нещодавно ми відзначили 25 років нашого подружнього життя. І на самому його початку Господь так улаштував всередині цієї панелі, що ми були по вуха закохані, все йшло добре, і жодних проблем не було. Ви, звичайно, розумієте, що це жарт. Ми насправді, як і раніше, закохані одне в одного, але це відбулось не в результаті того, що якась панель була відкритою, а тому що Господь проводив нас через різні взаємні притирання, через загальні обставини, і, так, у нас троє дітей. Ну, скажи щось ти.
Ну, по-перше, Ліля не сива, тільки Борис прикрашений сивиною, Ліля прекрасна, за що вам дякуємо, за красиву картинку.
Лілія: Ну, що можу додати? У нас троє дітей, четверта наша дитина з Господом на небі, ми зазнали такої втрати. Три великих реанімації ми пережили, і спочатку ми не розуміли, як це все проходити, і, врешті, з Богом ми пройшли…
Три реанімації в прямому сенсі?
Лілія: У нас був такий період, коли я була молода, Борис поїхав у відрядження, в мене на руках померла дитина 3-х із половиною місяців. Це було перше найсерйозніше випробування в нашому сімейному житті… Все було добре, Борис працював на гарній роботі, гарна зарплатня, житло… Не всі молоді сім’ї можуть собі купити, дозволити… Все йшло добре, доки не народилась дитина з проблемами сердечка, і був місяць реанімації. Три з половиною місяці було нашій дівчинці, дочечці, і вона померла в мене на руках. Тому це перше наше таке серйозне випробування, яке нас зблизило… Я сама з України поїхала в місіонерську поїздку в Тюмень, зустріла там Бориса, ми прожили разом 5 років і після цього випадку з дитиною переїхали в Україну. І Бог нас покликав тут до служіння.
… Я загубила всі слова, загубила всі питання, які крутилися в голові… А друге випробування? У вас почався такий «екшн» просто…
Борис: До речі, дивно, але чомусь усі ці три випробування пов’язані так чи інакше з медициною, точніше сказати, не з медициною, а з хворобами.
Лілія: Другого випробування ми зазнали в 2008 році. Після того, як померла наша дочка, через 5 років народилась друга дочка, все гаразд з нею було, все - слава Богові, прекрасна дівчинка. І коли народилась третя дитина, спочатку все було добре. Але через 2 години в реанімації (бо я була в реанімації після пологового будинку) мені сказали: «У вашої дитини погіршення…». І до вечора вона вже не дихала самостійно, вже була на апараті ШВЛ. На другу добу мені сказали: «Прийдіть попрощайтесь, дитина до ранку не доживе…». І я пам’ятаю своє розчарування, чи я навіть не знаю, як це назвати: чому знову я? І чому ми? І я пам’ятаю, що я стояла біля цієї реанімації, молилась, і мені самій було погано, бо мені робили кесарів розтин, і я вставала, а лікарі сварили і виганяли, але я постійно там стояла і молилась, молилась… Мене пустили до дитини, і пустили пастора нашого, щоб він помолився над нею і ми попрощались. Її забрали до іншої лікарні, я залишилась в пологовому будинку, і так тривало 16 днів: дитина в комі, дуже важкій, між небом і землею. І лікарі говорили: ну навіщо ви так? Лікарка така старенька, Єва Григорівна, ми, коли приходили поговорити з нею, як там дитина, казала: «Ну навіщо ви так? Чому ви ходите? Чому ви так молитесь?». І ми їй відповідали: «Ми віруючі, ми молимось про це, ми віримо, що дитина виживе, що вона буде здорова…». І лікарка говорила: «Я вам скажу: припиніть, ви ще молоді, ви ще народите собі, дитина, навіть якщо виживе, буде просто рослина». На 16-ту добу, коли ми прийшли, вона нам сказала: «Надії немає, заспокойтесь, приготуйтесь, дуже тяжка кома». І на 16 добу нам подзвонили: «Дитина опритомніла». І я пам’ятаю цей стан: слава Богові! Таке ось ми пережили. Донечці нині 13 років, вона розумна, вона не «рослина», вона вчиться, добре дається англійська їй і вона - дуже хороша слухняна дівчинка.
Третє випробування – це коли Борис потрапив до реанімації через коронавірус. Хочу сказати: ось цей період, коли суцільна темрява, коли ти ще не бачиш світла – і густий-густий туман, або, можна сказати, чорна-чорна хмара, нічого не відбувається. Ви віруючі, ви довіряєте Богові, все буде так, як Він задумав, але в цей час, коли треба дочекатися, може в голові бути казна-що. Борисе, як ви як чоловік пережили це? Як загалом чоловіки це переживають, тому що, до прикладу, я переглянула останні три відео з вашою участю, де у вас розпитують, як ви у реанімації проповідували. У вас всі запитують одне і те саме, і ви так-от по-чоловічому, спокійно пояснюєте, що все добре. Як чоловік переживає все це?
Ну, може скластися таке хибне відчуття, що чоловік - це набір арматури, бетону, скла - сама стабільність, так? Напевно, це просто через те, що емоційні процеси у чоловіків та жінок виражаються і протікають по-різному. Наприклад, у моєї дружини в період важкого навантаження була особлива потреба з кимось це обговорити, до когось притиснутися, в той час, коли виникали складні питання, скажімо, в контексті дітей, у контексті виживуть - не виживуть-помруть, якщо виживуть, то в якому стані будуть... У цей момент у чоловіка виникає якась гігантська потреба замкнутися, усамітнитися. Я думаю, що в цьому є якийсь здоровий момент, з одного боку, дійсно, десь осмислювати, знову пропускати через себе. З іншого боку, якщо на цьому замкнутися, то можна потрапити в якусь пастку, що називається. Для мене це теж було питання щодо дітей. У нас чудові стосунки з дружиною, але чомусь наші тіла мають резус-фактор, що виражається в конфлікті під час протікання вагітності, або коли вагітність закінчується, або коли народилася дитина і які наслідки у зв'язку з цим. І це у мене теж, знаєте, десь викликало питання і навіть претензії різнопланові. Я вам розповім таку ось маленьку історію. Мій знайомий займається роботою з сім'ями, в яких народилися діти-інваліди, і він сказав, що більшість дітей ростуть у сім'ях, де тата залишили своїх дітей. Причина в тому, що чоловік у цьому емоційному процесі може виявитися в стані, коли він не знаходить правильного положення і, намагаючись зрозуміти, хто в цьому винен: я, дружина, Бог, екологія і т.ін., чомусь знаходить вихід у тому, щоб піти з сім'ї, і просто за принципом: з очей геть і серце не болить, продовжувати жити. І я скажу, що я десь проходив у контексті дітей ось цей процес: чому так, може, Ліля десь ходила не там і потрапила в зону шкідливого впливу на довкілля, а, може, ми годувалися погано, а може, годувалися добре, але занадто багато або мало, або, Господи, Ти так нас ведеш? І тоді з'являється претензія до Бога. І бажання умити руки в тому числі, відійти вбік. Для мене це був такий процес, коли ти не висловлюєш і не вистрілюєш ці питання навіть у молитві, глухо всередині себе переварюєш, але не поділишся цим ні з другом, ні з наставником, і ось цей стан невирішеності багатьох може розчавити. Бачите, я, відповідаючи на ваше запитання, тільки описав стан, я не дав якогось рецепта про те, як я пройшов. Хоча, взявши слово Боже, я можу назвати кілька віршів, але я не хотів би, щоб ми зараз рухалися в якомусь спрощеному контексті...
- Категорія: Інтерв'ю з гостями
- Останнє оновлення: 07 липня 2021
